Коло смерті - Кріс Тведт

— Він починає нервувати, Мікаелю. Каже, ти не відповідаєш на його дзвінки.

Я далі відмовчувався. Сюнне зітхнула, увійшла до кабінетика, протиснулася на стілець між столом і стіною.

— Чорт, як тут тісно! — вона рідко лаялася.

Мені дуже хотілося виставити її геть, але я не зміг. Вона підтримала мене, коли всі відвернулися, вона подбала про мене. Я не міг собі дозволити втратити її ще раз.

— Я… — почав я і затнувся. — Я страшенно боюся, — нарешті видушив з себе. — За три тижні почнеться суд, і я знаю, що мене засудять.

— Не конче! Цілком може статися й так…

— Я не зумію виграти цієї справи, Сюнне. Годі себе обманювати. Мене засудять і надовго посадять. Можу закластися, ти давно вже про все розпитала Рюне й знаєш, що я маю рацію.

— Ми, справді, розмовляли про це, — зізналася Сюнне. — Але опускати руки не варто. Доки нема вироку, ти не програв. А навіть якщо тебе засудять, це ще не кінець світу. Життя триває…

Я похитав головою.

— Це — кінець світу.

Сюнне вже розтулила рота запротестувати, але я її випередив.

— Я адвокат, Сюнне. Єдина моя кваліфікація. Ніколи раніше ніде не працював. Коло мого спілкування — адвокати й юристи, друзі теж з тих кіл. Я не маю родини, братів і сестер, не маю дітей чи дружини. Єдина рідна душа — мій батько, та його присутність у світі примарна. І це я ще нічого не сказав про своє фінансове становище. Будинок піде з молотка… Майбутнє обмежується трьома тижнями. А далі — чорна пустка. Наче діагноз про смертельну хворобу…

Сюнне якийсь час сиділа, не зронивши й слова.

— Усе правильно, — нарешті озвалася вона. — Я б мала, вочевидь, помовчати. Не думаю, що уявляю, як воно тобі. Але, на мій погляд, ти маєш вибір: можеш здатися, а можеш боротися далі. Ти завжди боровся, незважаючи на перепони. Цим я, власне, і захоплювалася у тобі. Ти ніколи не здавався.

Нараз мене охопив напад люті, я відчував, як гнів розпирає груди. Хотілось закричати на неї, що вона не має права ставити мені вимоги, хай би виміталася і свою премудрість забирала з собою, звідки їй знати, як це воно — бути мною. Натомість вимівся я.

— Мені час іти, — процідив стиха.

— Куди?

— До батька. Я вже вічність його не бачив.

— Поговори з Рюне, — гукнула вона мені вслід. — Уникати його — не вихід. І справа твоя не зникне сама собою!

Батько сидів у глибокому фотелі в фойє серед інших жінок та чоловіків похилого віку. Працював телевізор, більшість не зводили з нього погляду. Батько теж дивився, але його очі й обличчя скидалися на застиглу маску, ніби яскраві кольори й мигтливі рухи на екрані були якимись абстрактними, непізнаваними візерунками, позбавленими сенсу.

— Тату, — покликав я, схилившись над ним.

Він обернувся, погляд просвітлів. Його радість від зустрічі зі мною була чистою і нефальшивою.

— Це ти! — вигукнув він, але очі відразу потьмяніли, він ніби на стіну наткнувся. Я знав у чому річ. Батько або забув моє ім'я, або не міг пригадати, який стосунок він має до мене.

— Радий тебе бачити, тату! — мовив я з наголосом на останньому слові. — Я Мікаель. Твій син Мікаель.

Він спроквола кивнув, ніби одержавши підтвердження своїх давніх підозр.

— Так, це ти, Мікаелю. Маєш добрий вигляд…

— Ти також, тату.

— Давно тебе не бачив.

— Так, тату, надто давно. Може, підемо до твоєї кімнати? Погортаємо давні світлини?

— Дуже радо, — знову прояснів батько.

То було, ніби програвати стару грамофонну платівку. Таку розмову ми мали не раз, і майже щоразу вона відбувалася однаково. Я допоміг йому підвестися, він тримався за мою руку, доки ми повільно ступали коридором. Батько уважно придивлявся до кожних дверей, повз які ми проходили. Губи його безгучно ворушилися, він читав таблички з іменами, бо не пам'ятав, де ж його кімната. Він щодня ходив вічним маршрутом цим коридором між своєю кімнатою і загальною вітальнею — туди й сюди, туди й сюди, — але не знав, де мешкає.

Уперше я подумав, що втратив його, втратив остаточно, однак хвороба прогресувала так повільно й поступально, що я не зафіксував точного моменту, коли все вже сталося. Напевно, той перелам у перебігу недуги таки був, але мій триб життя надто шалений, я надто заклопотаний власними справами, щоб завважити зміни. Не було ніяких спільних церемоній чи родинних зібрань на розраду, жодних ритуалів, які б могли примирити мене з втратою і дозволити далі простувати життям. Тож усе, що зосталося, — одна і та ж розмова в безкінечному повторі, ті ж слова, які вже майже втратили для нас свій сенс, і цей коридор без кінця і краю, з дверима по обидва боки й табличками з незнайомими іменами на них; і часте шаркання батькових ніг