Мовчання ягнят - Томас Харріс

Поспішати не було потреби.

Розділ 44

Арделія Мепп лежала на ліжку в звичній позі, підперши голову ліктями над книжкою. Вона слухала новини по радіо, але вимкнула, коли в кімнату зайшла Кларіс Старлінг. Вона поглянула на виснажене обличчя Старлінг і, слава Богу, не спитала нічого, крім:

– Хочеш чаю?

Сідаючи за навчання, Мепп пила напій, який заварювала собі з суміші листя, що надсилала її бабця, і називала його «Чай розумних людей».

Старлінг могла виділити зі свого оточення двох найрозумніших людей, причому одна людина була найбільш поміркованою, а друга – найстрашнішою з усіх. Старлінг сподівалася, що таким чином у колі її знайомих зберігається яка-не-яка рівновага.

– Тобі пощастило, що ти сьогодні пропустила заняття, – сказала Мепп. – Ця клята Кім Вон ганяла нас, поки ми в землю не лягли. Чесне слово. Мабуть, у них там, у Кореї, гравітація сильніша. А потім приїжджають сюди та легшають, розумієш, і їх беруть на роботу фізкультурниками, бо то для них ніяка не робота… Джон Бріґем заходив.

– Коли?

– Увечері, зовсім нещодавно. Хотів дізнатися, чи ти вже повернулася. Волосся прилизав. Тупцяв тут у коридорі, наче першокурсник. Ми трохи поговорили. Він сказав, що коли ти сильно відстаєш і протягом кількох наступних днів тобі треба буде товкти науку, а не складати нормативи зі стрільби, то на цих вихідних він буде на плацу, тож ми зможемо все наздогнати. Я сказала, що повідомлю згодом. Хороший чоловік.

– Так, хороший.

– Ти знаєш, що він хоче виставити тебе проти Наркотрафіку та Митниці на міжвідомчих змаганнях?

– Нє-а.

– Не на жіночих. На відкритих. Наступне питання: ти вивчила весь той гамуз із Четвертої поправки[172] на п’ятницю?

– Більшу частину.

– О’кей, що таке «Чімел проти Каліфорнії»[173]?

– Обшуки в середній школі.

– І що там з обшуками?

– Не знаю.

– Концепція «безпосереднього доступу»[174]. Хто такий Шнеклот?

– Чорт, не знаю.

– «Шнеклот проти Бастамонте».

– Це про розумне очікування недоторканності приватного простору[175]?

– Ганьба тобі. Недоторканність приватного простору – це принцип Катца. Шнеклот – це згода на обшук. Бачу, дівчинко моя, що доведеться тобі гризти книжки. Конспект у мене є.

– Не сьогодні.

– Так, але завтра ти прокинешся з порожнім і спраглим розумом, і ми візьмемося саджати розсаду, плоди якої пожнемо в п’ятницю. Старлінг, Бріґем сказав – хоча не мав права, тож я обіцяла тримати язика за зубами, – що ти виграєш слухання. Він гадає, що той мавпун-ворохобник[176], сучий син Крендлер уже за два дні про тебе забуде. Оцінки в тебе хороші, тож ми легко з цим розберемося, – сказала Мепп, вивчаючи втомлене обличчя Старлінг. – Ніхто не допоміг би тій бідоласі більше, ніж ти, Старлінг. Заради неї ти пішла на ризик, через неї тобі надерли дупу, але ти все одно не здалася. Ти теж заслуговуєш на другий шанс. То чого б тобі зараз не задати хропака? Я сама збираюся закруглятися.

– Арделіє… Дякую.

А коли згасло світло:

– Старлінг?

– Що?

– Як ти гадаєш, хто симпатичніший – Бріґем чи Гарячий Боббі Лоуренс?

– Важкий вибір.

– У Бріґема тату на плечі, я бачила крізь сорочку. Про що це свідчить?

– Жодного уявлення не маю.

– Розкажеш мені, як дізнаєшся?

– Певно, що ні.

– Я ж розповідала тобі про пітонячі обійми Гарячого Боббі?

– Ти просто бачила у вікно, як він руки качав.

– Тобі Ґрейсі розпатякала? Дівчата з такими ротами…

Старлінг заснула.

Розділ 45

Незадовго до третьої ночі Кроуфорд, який дрімав поруч із дружиною, раптом прокинувся. Дихання Белли на хвильку спинилося, вона заворушилась у ліжку. Він підвівся й узяв її за руку.

– Белло?

Вона глибоко вдихнула, потім видихнула. Очі розплющилися вперше за кілька днів. Кроуфорд нахилився впритул до її обличчя, але не сподівався, що вона його побачить.

– Белло, я люблю тебе, мала, – сказав він на випадок, якщо вона щось чує.

Страх ковзнув стінками грудної клітки, заметушився всередині, наче кажан у будинку. Кроуфорд приборкав його.

Йому хотілося щось їй принести, зробити для неї бодай дещо, але не хотілося, щоб вона відчула, як він відпустив її руку.

Він нахилив вухо до її грудей. Почув м’який стук, стріпування, а тоді серце Белли зупинилося. Більше нічого не чулося, тільки дивний холодний шерхіт. Кроуфорд не знав, чи звук долинав із її грудей, чи то просто шуміло в його власних вухах.

– Благослови тебе Бог, хай Він забере тебе до Себе… до твоїх старих, – сказав Кроуфорд. Він хотів, щоб ці слова справдилися.

Він пригорнув її, похилившись на спинку її ліжка, притискав до грудей, поки помирав її мозок. Підборіддям він відгорнув шарф із залишків її волосся. Він не плакав. Він уже все виплакав.

Кроуфорд перевдягнув Беллу в її улюблене вбрання, найкращий пеньюар, і деякий час сидів біля високого ліжка, приклавши її руку до своєї щоки. То була квадратна вправна рука, поцяткована спершу вічним садівництвом, а тепер – голками для ін’єкцій.

Коли вона заходила додому з саду, її руки пахли чебрецем.

(«Уяви, що в тебе яєчний білок на пальцях», – так дівчатка зі школи радили Беллі з приводу сексу. Вона жартувала про це з Кроуфордом у ліжку – багато років тому, багато років по тому, минулого року. Не думай про це, думай про хороше, про чисте. Але то й було чисте й хороше. На ній були білі рукавички й капелюх, і, коли вони того першого разу піднімалися на ліфті, він драматично насвистував мелодію «Потанцюймо беґуен»[177]. У кімнаті вона дражнилася, що в його кишенях повно всілякого мотлоху, наче в малого хлопчика.)

Кроуфорд спробував вийти в сусідню кімнату – щоб мати змогу озирнутися, коли заманеться, й побачити її крізь прочинені двері, вкладену під теплим світлом нічника. Він чекав, поки вона перетвориться на ритуальний предмет, відокремлений від нього, відокремлений від людини, яку він пригортав на ліжку, відокремлений від його дружини, яку він беріг тепер у своїй пам’яті. Щоб мати змогу зателефонувати й запросити людей, які заберуть її.

Звісивши руки по боках долонями вперед, він стояв біля вікна й дивився на порожній схід. Він не чекав світанку, просто схід був єдиним напрямком, у якому виходили вікна.

Розділ 46

– Готова, Золотце?

Джейм Ґамб похилився головою на спинку ліжка і влаштувався