Мовчання ягнят - Томас Харріс

– Знаю, я читав про це у вашому звіті. Але ми не зможемо просунутися далі, доки не отримаємо список імен із лікарень. Алан Блум особисто працює з завідувачами відділів. Кажуть, що шукають. Доводиться їм вірити.

– Містере Кроуфорд, вам непереливки?

– Мене відправили на лікарняний з догляду за хворим родичем, – відповів Кроуфорд. – В ФБР діє нова оперативна група, наркоконтроль, а ще з’явився «додатковий елемент» від міністерства юстиції, тобто Крендлер.

– А хто всім заправляє?

– Офіційно – помічник директора ФБР Джон Ґолбі. Скажімо так, ми з ним проводимо тісні консультації. Джон – хороша людина. А як щодо вас, Старлінг, чи вам непереливки?

– Крендлер наказав мені здати посвідчення й ствол та повертатися до школи.

– І все це він загадав вам іще до того, як ви поїхали до Лектера. Старлінг, сьогодні після обіду він надіслав догану в управління з професійної відповідальності. Така собі «неупереджена» заява, щоб Академія усунула вас від навчання в очікуванні результатів перевірки щодо придатності до служби. Удар у спину від курополоха. Наш чільний ґані[166], Джон Бріґем, нещодавно бачив ту цидулку на педнараді в Куантіко. Він нагнав там холоду й одразу зателефонував мені.

– Справи дуже кепські?

– На вас чекає слухання. Я поручуся за вашу придатність, цього буде досить. Але якщо ви зволікатимете з поверненням до Академії, то вас напевне відправлять на повторний курс, не зважаючи на результати слухання. Знаєте, що відбувається з тими, хто потрапляє на повторний курс?

– Звісно, їх переводять до регіонального відділення, де проводився набір в Академію. Потім доведеться підшивати документи й варити каву, доки в класі не з’явиться вільне місце.

– Я обіцяю вам місце в новому класі, але не зможу вберегти від повторного курсу, якщо ви й надалі пропускатимете заняття.

– Тож треба повертатися до школи й покинути цю справу, або…

– Так.

– Що ви мені порадите?

– Вашою справою був Лектер. Ви з нею впорувалися. Я не прошу вас лишитися на повторний курс. Вам це коштуватиме півроку, може, більше.

– А що з Кетрін Мартін?

– Він її утримує майже сорок вісім годин – опівночі буде сорок вісім. Якщо ми його не впіймаємо, то він, найімовірніше, розправиться з нею завтра або післязавтра, як було минулого разу.

– Лектер – не єдиний наш помічник.

– Поки ми знайшли шістьох Вільямів Рубінів, усі вони мають ті або інші судимості. Але жоден не викликає серйозних підозр. Жодних Біллі Рубінів серед передплатників на «комашині» видання. Гільдії ножарів відомо про п’ять випадків захворювання на сибірку слонової кістки протягом останніх десяти років. Що ще? Клауса не ідентифікували – поки. Інтерпол натрапив на протокол про дезертирство з Марселя на ім’я норвезького моряка торговельного флоту, такого собі Клауса Б’єтланда, чи як там вимовляється те прізвище. Норвегія шукає його стоматологічну карту, щоб переслати нам. Якщо ми отримаємо якусь інформацію з лікарень, а у вас буде час, то ви зможете нам допомогти. Старлінг?

– Так, містере Кроуфорд?

– Повертайтеся до школи.

– Якщо вам не хотілося вплутувати мене в ці пошуки, то не слід було мене брати до того похоронного бюро, містере Кроуфорд.

– Так, – відповів Кроуфорд. – Мабуть, не слід було. Але тоді ми б не натрапили на жука. Не здавайте свій ствол. У Куантіко досить безпечно, проте ви будете озброєні за межами бази, поки Лектера не впіймають чи не вб’ють.

– А ви? Він вас ненавидить. Тобто він про це розмірковував.

– Про це міркувало чимало людей, Старлінг, у багатьох в’язницях. Може, одного дня в нього дійдуть до мене руки, але наразі він надто зайнятий. Повітря на волі солодке, і він не готовий марнувати його в такий спосіб. До того ж це місце безпечніше, ніж здається.

У кишені Кроуфорда задзижчав телефон. Замурчав і замиготів іще один, на столі. Кілька секунд Кроуфорд щось слухав, потім промовив «ага» та повісив слухавку.

– «Швидку» знайшли на підземному паркінгу в аеропорту Мемфіса. – Він похитав головою. – Нічого хорошого. Медики були в салоні, позаду. Обидва мертві.

Кроуфорд зняв окуляри й почав ритися в кишенях у пошуках носовичка, щоб їх протерти.

– Старлінг, Берроузу телефонували смітсонівці, питали про вас. Той хлопака, Пілчер. Вони вже майже закінчили з жуком. Заповніть форму 302 й підпишіть її для архіву. Ви знайшли комаху, ви з нею працювали, і я хочу, аби це було зазначено в офіційній документації. Згода?

Старлінг почувалася втомленою як ніколи.

– Згода, – відповіла вона.

– Залиште свою машину в гаражі, а Джефф відвезе вас назад у Куантіко, коли закінчите.

Уже на східцях вона озирнулася на освітлені, зашторені вікна, де чергувала медсестра, а потім поглянула на Кроуфорда.

– Я думаю про вас обох, містере Кроуфорд.

– Дякую, Старлінг, – відповів він.

Розділ 40

– Офіцере Старлінг, доктор Пілчер передав, що чекатиме на вас у Комашиному зоопарку. Я вас проведу, – мовив охоронець.

Аби дістатися до Комашиного зоопарку з того боку музею, що виходить на Конститьюшн-авеню, треба піднятися ліфтом на один поверх вище від великого опудала слона та перетнути просторий ярус, присвячений антропології.

Спершу вигулькнули стоси черепів, вони здіймалися вгору, роздавалися в боки, символізуючи вибух людської популяції з часів Христа.

Старлінг і охоронець просувалися крізь тьмяні ландшафти, населені силуетами, що відображали людське походження та розмаїття. Тут були ритуальні експозиції – татуювання, бинтування ніг, зубні модифікації, перуанська хірургія, муміфікація.

– Ви бачили Вільгельма фон Елленбоґена[167]? – спитав охоронець, підсвічуючи ліхтариком експонат.

– Ні, не думаю, – відповіла Старлінг, не вповільнюючи ходи.

– Раджу вам прийти, коли горітиме світло, та поглянути на нього. То його поховали у Філадельфії у вісімнадцятому столітті? Перетворився на мило, коли до нього дісталися ґрунтові води.

Комашиний зоопарк – це велика зала, наразі темна й сповнена цвірчання і дзижчання. Вона заставлена клітками та скринями з живими комахами. Діти особливо полюбляють цей зоопарк, досліджують його ватагами з ранку до вечора. Уночі комахи лишаються на самоті й живуть повним життям. Кілька кліток були підсвічені червоним, і лампочки біля пожежних виходів також сяяли ядучим червоним кольором у мороку.

– Докторе Пілчер? – гукнув у дверях охоронець.

– Сюди, – озвався Пілчер, пускаючи тоненький промінь ліхтарика, наче маячок.

– Ви самі проведете пані, коли закінчите?

– Так, дякую, офіцере.

Старлінг дістала з сумочки свій маленький ліхтарик і збагнула, що він був увімкнений, а батарейки розрядилися. Спалах люті нагадав їй про те, як вона втомилась, і їй довелось опанувати себе.

– Вітаю, офіцере Старлінг.

– Докторе Пілчер.

– Як щодо «професора Пілчера»?

– То ви професор?

– Ні, але й не доктор. Попри те я радий вас бачити. Хочете поглянути на жуків?