Мовчання ягнят - Томас Харріс

По щоках Кетрін Бейкер Мартін розлилися гарячі сльози, вони падали, скрапували на комбінезон, просочувалися крізь тканину, гріли її груди, і в ту мить вона повірила, що неодмінно помре.

Розділ 42

Кроуфорд стояв на самоті в центрі свого кабінету, глибоко засунувши руки в кишені. Він стояв там із 12.30 до 12.33 ночі, домагаючись ідеї. Він послав телетайп до Каліфорнійського автотранспортного управління з запитом на відстеження житлового трейлера, який, за словами доктора Лектера, Распейл купив у Каліфорнії, щоб звити любовне гніздечко для себе й Клауса. Кроуфорд попросив КАУ пошукати штрафні талони, виписані на будь-яких інших водіїв, окрім Бенджаміна Распейла.

Потім він сів на диван із записником і склав провокаційне оголошення, щоб розмістити його в секції знайомств найбільших газет:

Велична й пристрасна біла квітка, 21, модель, шукає чоловіка, який поціновує якість ТА кількість. Модель рук і косметики, ви бачили мене в журналах, тепер я хочу побачити вас. Чекаю фото в першому листі.

Кроуфорд хвилину подумав, потім закреслив «велична» й дописав «з розкішними формами».

Він зловив окуня й задрімав. Зелений екран комп’ютера відбивався маленькими квадратиками в скельцях його окулярів. Раптом монітор ожив, угору поповз рядок, рухаючись Кроуфордовими лінзами. Він затрусив головою, наче літери залоскотали його.

Повідомлення було таке:

МЕМФІС ВИСТ., ЗНАЙДЕНО 2 ПРЕДМЕТИ ПІСЛЯ ОБШУКУ КАМЕРИ ЛЕКТЕРА.

(1) САМОРОБНИЙ КЛЮЧ ВІД НАРУЧНИКІВ, ВИГОТОВЛЕНИЙ ЗІ СТРИЖНЯ КУЛЬКОВОЇ РУЧКИ. ПРОРІЗИ В РЕЗУЛЬТАТІ ТЕРТЯ, НАДІСЛАНО ЗАПИТ У БАЛТИМОР ПЕРЕВІРИТИ ПАЛАТУ НА НАЯВНІСТЬ СЛІДІВ ВИГОТОВЛЕННЯ, УПОВН. КОПЛІ, СПЕЦАГЕНТ, МЕМФІС

(2) ПАПІРЕЦЬ ІЗ БЛОКНОТА, ЗАЛИШЕНИЙ В УНІТАЗІ ВТІКАЧЕМ. ОРИГІНАЛ НАПРАВЛЕНО ДО ВІДДІЛУ ДОКУМЕНТАЦІЇ/ЛАБ. ЗОБРАЖЕННЯ ДОДАЄТЬСЯ. ЗОБРАЖЕННЯ НАДІСЛАНО В ЛЕНҐЛІ НА РОЗГЛ.: БЕНСОН, КРИПТОГРАФІЯ.

Далі з’явилося зображення, повільно виповзло з-за нижнього краю екрана, наче підглядало за кимсь:

Кроуфорд не прокинувся від тихого подвійного сигналу сповіщення з комп’ютера, проте за три хвилини його розбудив телефон. Дзвонив Джеррі Берроуз із гарячої лінії Національного центру інформації про злочини.

– Бачиш свій екран, Джеку?

– Секунду, – відповів Кроуфорд. – Так, о’кей.

– Лабораторія вже отримала, Джеку. Ту записку, яку Лектер лишив у нужнику. Цифри між літерами в імені Чилтона – то біохімія, C33H36N4O6 – це формула пігменту в людській жовчі, який називається білірубін. У лабораторії кажуть, що це головний фарбник лайна.

– Дідько.

– Ти був правий щодо Лектера, Джеку. Він просто дурив їм голови. Шкода сенаторку Мартін. Лабораторія каже, що білірубін має приблизно той самий колір, що й Чилтонове волосся. Лікарняний гумор, як вони це називають. Ти бачив Чилтона в новинах о шостій?

– Ні.

– Мерилін Саттер дивилася нагорі телевізор. Чилтон розводився про «пошуки Біллі Рубіна». Потім він пішов на обід із телерепортеркою. Там він і був, коли Лектер вирішив прогулятися. Неперевершений засранець.

– Лектер радив Кларіс «не забувати», що в Чилтона немає наукового ступеня з медицини, – сказав Кроуфорд.

– Так, я бачив у звіті. Мабуть, Чилтон хотів трахнути Старлінг, це я так думаю, а вона його відшила. Він, звісно, тупий, але не сліпий. Як дівча?

– Нічого, мабуть. Виснажена.

– Гадаєш, Лектер і їй дурив голову?

– Може. Але триматимемось цієї теорії. Не знаю, чим там займаються клініки, я все думаю, що варто було вибивати документацію через суд. Ненавиджу, що треба на них покладатися. Завтра вранці, якщо від них не буде новин, доведеться звертатися до суду.

– Чуєш, Джеку… ти повиставляв вартових, які знають, який із себе Лектер, еге ж?

– Звісно.

– Певно, він зараз десь сміється.

– Сподіваюсь, це ненадовго, – відповів Кроуфорд.

Розділ 43

Доктор Ганнібал Лектер стояв біля реєстраційної стійки вишуканого готелю «Маркус» у Сент-Луїсі. На ньому був коричневий капелюх і дощовик, застібнутий на всі ґудзики по саму шию. На ніс і щоки було наліплено охайний хірургічний бандаж.

Він поставив у журналі підпис «Ллойд Вайман», спершу натренувавшись розписуватись у Ваймановій машині.

– У який спосіб ви платитимете, містере Вайман?

– «American Express».

Доктор Лектер простяг чоловікові кредитну картку Ллойда Ваймана.

З холу долинали м’які звуки фортепіано. У барі доктор Лектер побачив двох людей з бандажами на переніссях. Пара середнього віку попрямувала до ліфтів, мугикаючи мелодію Коула Портера[171]. У жінки була марлева пов’язка на одне око.

Клерк закінчив знімати копію з кредитної картки.

– Містере Вайман, ви знаєте, що маєте право користуватися лікарняним паркінгом?

– Так, дякую, – відповів доктор Лектер.

Він уже поставив Вайманову машину на тому паркінгу, з Вайманом у багажнику.

Портьє, який відніс Вайманові сумки в маленький номер люкс, отримав у винагороду одну з Вайманових п’ятидоларових банкнот.

Доктор Лектер замовив напій і сендвіч, а потім довго розслаблявся, приймаючи душ.

Після тривалого ув’язнення готельний номер здавався докторові Лектеру величезним. Він із насолодою походжав туди й сюди, прогулювався з одного кінця номера в інший.

З вікна Лектера було видно павільйон Майрона та Сейді Флейшерів – корпус міської лікарні Сент-Луїса, що стояв на протилежному боці вулиці. У ньому розташувався один із найкращих світових центрів черепно-лицьової хірургії.

Вигляд доктора Лектера був надто відомим, щоб скористатися тут послугами пластичного хірурга, але саме в цьому місті він мав змогу ходити з бандажем на обличчі, не привертаючи до себе зайвої уваги.

Він уже зупинявся тут багато років тому, коли проводив психіатричні дослідження в першокласній Меморіальній бібліотеці Роберта Дж. Брокмана.

Наявність вікна в кімнаті п’янить, тим паче кількох вікон. Доктор Лектер стояв у темряві біля свого вікна, дивився на вогні машин, що рухались мостом Мак-Артура, й насолоджувався випивкою. Він був приємно втомлений після п’ятигодинної поїздки з Мемфіса.

Єдина напружена ситуація того вечора виникла в підземному гаражі Міжнародного аеропорту міста Мемфіс. Чиститися ватяними тампонами, спиртом і дистильованою водою в салоні припаркованої «швидкої» було геть незручно. Але щойно він перевдягся в білу форму санітара, то справа постала тільки за тим, щоб упіймати самотнього мандрівника в одному з порожніх проходів величезного паркінгу. Чоловік слухняно нахилився в багажник машини по валізку і так і не встиг помітити доктора Лектера, який підкрався ззаду.

Доктор Лектер замислився, чи поліцейські настільки тупі, щоб шукати його серед пасажирів аеропорту.

Єдиною проблемою, що виникла дорогою до Сент-Луїса, було розібратися з перемикачами фар і двірників в іноземній машині, оскільки доктор Лектер був незнайомий зі жмутком контрольних важелів біля керма.

Завтра він купить