Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук
Лив дощ. Підтюпцем, привертаючи увагу перехожих, біг на роботу. В голові роїлося безліч думок і гадок. Тон Сергія Антоновича не віщував нічого доброго. Закрадалося лихе передчуття якоїсь непоправної біди. Часом не догана за викрадений образок Карпаня? Далебі, голос слідчого свідчив про щось значніше, хоча догана теж не мед.
Біля міліції стояв мотоцикл Великошича із запнутою коляскою. У кабінеті пахло тютюновим димом. З відчиненої кватирки віяло вологою прохолодою. Курити могли або начальник відділу, або прокурор. Сергій Антонович, у шкіряних куртці й штанах, у ялових чоботях, збуджено походжав по зеленому половику. Кинув на мене допитливий погляд, спинився на моїх мокрих черевиках.
— Прогулянки не передбачається, Арсене, — сказав строго і відчинив шафу, вийняв пару чобіт. — Взувай.
Сідаючи на стілець коло його стола, мені мимоволі впала в око папка з написом: «Вбивство гр. ІІІмигло військовослужбовців Загайгори…» Написсвіжий, зроблений десь хвилин п'ять тому. Мені перехопило віддих, і груди немов стисло лещатами. Я роззувався і взував чоботи ватяними руками начевві сні. Вбивцю названо. Шмигло, Шмигло… У моєму списку такого прізвища не було. Хто ж він? І чому мовчить слідчий? Я стримував тремтіння рук і губ.
Вбивцю названо!..
— Готовий? — Великошич наклав кашкета і повідомив: — Зникла Дубовенко.
Я німо дивився на нього. Він невдоволено скривився, зрозумівши, що я ненароком прочитав напне. Замкнув папку у сейфі. Шмигло… Дубовенко… Ах, зникла Дубовенко, Нінина мати!
— Слухай, Арсене, — Великошич потермосував мене за плечі, приводячи до тями. — Ми зараз їдемо на полустанок.
— Як зникла?
— Учора заступила на нічне чергування, — говорив, одягаючи плащ. — Уранці Шепета встала, а її ніде нема.
— Може, кудись пішла?
— Їм заборонено полишати пост.
— Ви вважаєте, що її?.. — я глипнув на сейф, де лежала папка.
— Так. Вона свідок номер один. Ех, довго збирали матеріали на мій запит, — скрушно мовив Сергій Антонович.
Мені не хотілося з'являтись на полустанок і бачитизгорьованих Ніну та Шепету.
Густий, краплистий дощ сік обличчя. Непривітні хмари наче давили на плечі. Мокра лісосмуга, поруділа стерня і обважніле гілля беріз справляли гнітюче враження безвиході. Мене лихоманило від збудження. Над кронами дерев виднівся дах блокпоста.
Ми обминули хату і вийшли до колії. Розгублено повискував Байкал, розшуковий собака. В кімнаті поста виднілися постаті працівників міліції, сліпуче спалахував фотоапарат. Під вікном стояла Ніна, боса, в куценькому халатику, з непокритою головою. Чорне волосся збилося від дощу, і з нього струмували тоненькі цівки води на шию, плечі, скапували з халатика на ноги. Вона відчужено дивилася поперед себе і здавалася скам'янілою, що ніяка сила не зрушить її з місця. Великошич обійняв дівчину за плечі і майже поніс її до хати. Перед ним завбачливо розчинила двері Шепета.
— Перестрибнувши через рейки, я попрямував до блокпоста. Байкал — чорна вівчарка з підпалинами на боках, — скавулячи, лизнув мені руку й провинно завихляв хвостом. Напевне, він не брав сліду. Кивком привітався з провідником. Я вже оговтався і міг тверезо дивитися на речі.
— Як справи, Карповичу?
— Погода ж… — старшина спересердя плюнув. — А в Байкала нема верхнього чуття.
Я заглянув до кімнати поста. У ній ніяких змін. На чистій підлозі темні плями води. На столику лежала якась книжка.
— Щось є?
— Поки що нічого.
— А що то за книжка?
— Підручник з географії для дев'ятого класу.
Я замислився, намагаючись збагнути, в який бік пішов злочинець. Коли перетнув мені дорогу дротом, біг до міста. Мене потягло в лісосмугу, хоч і не був упевнений, як Великошич, що Дубовенко зникла не з власної волі, а тим паче — загинула.
Вважав, що слідчий передчасно забив тривогу. Він теж міг помилитись. Але те прізвище. Шмигло… Чи не збіг обставин і фактів змусив слідчого написати прізвище того, на кого впала підозра? Як він його розшукаві хто такий Шмигло?
Усе ж я пильно приглядався до землі, трави, дерен, ідучи стежкою посеред лісосмуги. Нагинався і зазирав під нависле гілля, заглядав за густі кущі. Ні свіжозламаної гілки, ні прим'ятої трави, лише на стежці давні відбитки ратиць корів. Дощ щедро періщив по листю, цвьохкав по плащі, і я подумки дякував Великошичу за чоботи, бо без них забрьохався б по коліна. Терпко пахло пріллю. Подекуди витикалися з трави жовті парасольки маслят. Важкі хмари немов чіплялися за верхівки дерев.
Відійшов од полустанка кілометрів два. Порівнявся з Шепетиною копичкою. Обережно обійшов її навколо. Нікого, і сіно не розворушене. Знову не-поспіхом прошкував стежкою. Не ступив і трьох десятків кроків, як ліворуч від поля, на маленькій галявині, помітив жінку в чорній формі залізничника. Мені похололо в грудях. Став навшпиньки, щоб краще роздивитись, бо спереду заважали куші. Жінка лежала, неначе спочивала, на правому боці, обличчям до мене і дивилася на стежку. У ній я впізнав Дубовенко.
— Ганно Микитівно, — тихо покликав.
Над нею спорхнув з кленової гілки горобець. У Дубовенко осклілі очі. Тамуючи відчай, примусив себе ще пройти кілька метрів по стежці й глянути па Дубовенко збоку.Її розсипані коси прибиті дощем до трави, на потилиці забарвлені в темно-червоний колір. Кров… Я не підходив до неї, щоб не знешкодити сліди. До горла підкотився клубок нудоти, мене замлоїло, але, не снідавши, не вирвав, нічим. Тільки пекуча гіркота в роті.
Прихилився до стовбура клена і зсунув ворока з голови. Холодні краплі остуджували лице. То був перший злочин із вбивством, який довелося мені бачити. На чиїй совісті життя Дубовенко? Невже Великошич не міг передбачити і застерегти? Тепер Ніна кругла сирота. Хто ж наступний на приміті в Шмигла? Хто з них, з ким я розмовляв?
Уважно дивлячись під ноги, дістався краю лісосмуги від поля. Трава на обніжку прим'ята в напрямку міста. Ось кудою йшов злочинець. Боявся, щоб когось не здибати на стежці і не помітили з колії. Ніс Дубовенко на плечах. Я стежкою побіг до полустанка…
Біля блокпоста юрмилися старшина з Байкалом, Шепета, наш лікар, техексперт, Великошич