Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук
— Де ти ходиш? — невдоволено буркнув слідчий.
— Балюка зустрів. Ніяк не згадає, на кому бачив такі черевики, — сказав, швидше виправдовуючись за свою затримку. — Ще золотий зуб видасться йому знайомим.
— А ти не кепкуй, — присоромив мене Великошич. — Віддаси мені свідчення.
Ідучи, згадував, як мені також здався знайомим той черевик, здоровий, чорний, з лискучими заклепками, що мигнув серед ночі при світлі ліхтарика. Я зо два дні приглядався до взуття перехожих і налічив понад сорок схожих черевиків. Коли б тоді пустили собаку по сліду, зловмисник уже б сидів перед нами. Але Великошич не схотів. Дивно й загадково. Я зиркнув на нього, суворого, з виразом упертої рішучості на обличчі. Він скосив на мене око, нагнувся і голосно сказав, щоб я почув:
— А ти не кепкуй!
Ми обігнали Олю з Василем, вона навіть не глянула в наш бік. Тільки Хавара скорчив бридку пику. Олина байдужість боляче шпигнула в серце. Не вкладалося в голові, що можна раптово охолонути, зчужіти й збайдужіти. Відганяв гірке почуття розчарування в Олі, що засівало душу сумнівами щодо її кохання. А може, його не було? Спалахнуло захоплення — і зникло, розтануло снігом навесні. Адже ми не перевіряли своїх почуттів, не гартували їх ні в труднощах, ні в розлуці. Ось воно й розсипалось від першого дотику непорозуміння.
— Ти чого не підійшов до Олі? — запитав Сергій Антонович, скориставшись тихим ходом мотоцикла по асфальту.
— Ми вже бачились.
— Коли? — зазвучали в його голосі нотки іронії. — Вже побили горшки, яких не встигли зліпити?
— Та трохи, — признався нехотя, дивуючись його спостережливості.
— Не переживай, Арсене, — весело підморгнув. — Усе владнається.
Я важко зітхнув, і, дякуючи гуркотові двигуна, Великошич не почув. Бажав одного — щоб справдились його слова.
Повернули в мій провулок. Біля хвіртки стояла мати з сусідкою, і та, вгледівши нас, пішла до своєї хати через дорогу. Мати стривожено поглядала на нас.
— Це правда?
Як швидко рознеслась по місту звістка про страшну знахідку.
— Правда, Віро Матвіївно.
— Що ж то за одна?
— Поки що невідомо.
Я здивовано глипнув на Великошича. Його відповідь мене насторожила. Чи не збирався він встановити прізвище жінки й обставини, за яких вона загинула? Адже там лише одні кості. Жодної зачіпки. Ні, Сергій Антонович або переоцінив свої здібності, що на нього не схоже, або просто хотів заспокоїти матір. Останнє вірогідніше.
У кімнаті він уважно роздивлявся фотографію матері Мошняк, потім перстень і кульчики, перечитав усі свідчення. Поклавши все в планшет, раптом знову дістав свідчення Дубовенко, пробіг по ньому очима.
— Слухай, Арсене, тут бракує одного факту, про який ти мені розповідав зі слів Дубовенко.
— Якого?
— А про буду? Забув? — примружився.
— Вона вдруге її не згадала, а я вирішив… Я ж перевіряв: розмовляв із Сташко на хлібозаводі. В місті тоді тільки вона їздила такою підводою, — стримуючи роздратування, відповів.
— Ні, друже, ти знову підскочиш на блокпост, і нехай впише, — повернув мені свідчення. — Обов'язково. І відразу — мені.
— Слухаюсь.
— Ну, не треба офіційності, — поклав руку на плече і зичливо посміхнувся. — Дратує мене «спритник». Потерпаю, щоб не вчинив якогось нового злочину. А голими руками, без фактів і доказів, його не візьмеш.
— Чому ж ви мені не скажете?..
— Потім, Арсене, і не думай про мене погано, — ніби вибачився Великошич. — Наша помилка може обернутися великими неприємностями.
Ще ніколи так загадково не розмовляв зі мною Сергій Антонович, мій учитель, наставник, людина, яку я намагався наслідувати в усьому. Відчував, що не втратив у нього довір'я, а йшлося про зовсімінше, чого ніяк не міг зрозуміти, збагнути, Дійти своїм розумом. І, рвучи сливки, висував та спростовував усілякі домисли. Не випадково Великошича занепокоїла буда. Але я добре пам'ятав, як Дубовенко, згадуючи, вжила слово «ніби»: «…нібина дорозі стояла буда, так далеко-далеко, тільки виднівся дашок». Отож здалось їй чи привиділось. Непевне і невиразливе, мов сон, який забув.
З кватирки долинув дзвінок телефону, і я вмить опинився на землі. Бачив, як мати здійняла трубку, ворухнула губами, потримала її біля вуха і поклала.
— Хто?
— Не знаю, — співчутливо дивилася на мене. Невже Оля? Я б її впізнав по мовчанню.
Розділ двадцять п'ятий
У понеділок я вибрався на блокпост. їхав неохоче, боячись, що хтось помітить і скаже Олі, тоді буде ще важче з нею помиритись, бо ніби підтвердиться її підозра, що я залицяюсь до Ніни. І смішно, й брала злість: я не міг пояснити їй справжніх причин відвідин. Мені здавалось, що Оля навмисне, з якоюсь метою, вигадала свою ревність, удавала ображену й ошукану. Чого вона домагалась?
На стежці зустрів Ніну з порожнім відром. Напевне, вибігла з хати, зачувши мотоцикл. Вона радісно дивилась на мене, застібаючи однією рукою неслухняні ґудзики на куценькому халатику.
— Ви знову до нас?
— Мати є? — запитав сухо.
— На городі. Ми вибираємо огірки. Я дуже люблю пуп'яночки, — щебетала дівчина. — Вони колючі-колючі, мов їжачки. Але мама…
— Поклич матір, — перебив її, не слухаючи просторікування.
Ніна затнулась і розгублено закліпала повіками, не тямлячи, чого я повівся з нею так грубо. Нараз круто повернулась і, похиливши голову, пішла на город. На схилі біля блокпоста сиділа Шепета: підфарбовувала камінчики, з яких було викладено: СЛАВА КПРС! Слово «СЛАВА» — біле, а «КПРС» — червоне. Вона мене побачила, але не оглянулась, не звелася, виявляючи цілковиту байдужість. Мабуть, підсвідомо відчувала мою упередженість, якої, до речі, вже не було.
— Добрий день, Тетяно Прокопівно, — привітався приязно, пам'ятаючи її лиху долю — безчестя.
Вона зиркнула на мене й кивнула, ворухнувши тонкими губами. Я не образився. Подумав, що без неї