Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

У вівторок я ставив паркан від сусідів. Оля не дзвонила.

Мати зранку почала готувати вечерю і частування для бригади бляхарів, як висловилась, по закінченню роботи. Дратівливі пахощі смаженої гуски витали в повітрі, потім війнуло смачним духом струдлів із яблуками. Вибравши вільну хвилину, мати підійшла до мене.

— Що ж воно буде, Арсене? — почала здалеку, спершись ліктями на лату.

— Не знаю, — перестав прибивати штахети.

— Ти б запросив сьогодні Олю. Погедзкались — і досить.

— Не я ж почав.

— Треба вчитись поступатися одне одному, — зауважила. — Ми з твоїм батьком… — і зітхнула, зажурена й схвильована, з білою латкою борошна на щоці.

— Я ні в чому не винен, мамо.

— Авжеж. Але Оля тебе любить.

— Хм, любить!.. — гірко посміхнувся.

— І в дечому має рацію, — додала багатозначно.

— Не розумію.

— А Оля відчула жіночим серцем. О, наше серце дуже чутливе!

— Ти про що?

— Ніна закохалася в тебе, — сумно сказала мати.

— Нінка?! — аж випустив сокиру з рук. — Оте дівчисько?

— Їй шістнадцять років, Арсене. В такому віці дівчатка часто закохуються, — мовила довірливо.

— Ну, я скоро її вилікую, — пообіцяв погрозливо.

— Не смій! — спалахнула мати. — Це святе почуття. Як ти не розумієш?

Я здивовано й розгублено дивився на матір, яку рідко охоплював гнів. Вона вміла стримувати його, а тут…

— Пробач, Арсене, — торкнулася мого ліктя. — Юнацька любов, хай і без взаємності — найсвітліше й найчистіше, що є на світі.

Я в шістнадцять років не закохувався.

— Поводься з Ніною так, як і досі. Ти мене розумієш? — вибачливо перепитала.

Ще цього мені бракувало. Я кивнув, погоджуючись, намагаючись вникнути у смисл материних слів.

— Юнацьке почуття скороминуче, — продовжувала мати. — Воно рідко переростає у справжнє, зріле. Але глузування, мов… суховій, спалює перші, тендітні паростки майбутнього кохання. Опісля воно довго не проростає.

Я слухав і не вірив своїм вухам. Мати ніколи не розмовляла зі мною на тему кохання. Навіть не думав, що здатна на поетичне порівняння. А може, вона колись писала вірші? І звідкіля їй відомі всі тонкощі дівочої душі? Тю, і вона ж була дівчиною. Як часто я забував, що мати — це передусім жінка. Я довго вбачав у ній лише годувальницю, носія затишку й прихистку, найнеобхіднішу людину, без якої світ — не світ. І сприймав піклування та любов як належне. А вона завжди залишалася жінкою.

— Завтра Василь від'їжджає, — сказав. — Я піду на вокзал попрощатись і зустрінусь з Олею.

— І не переживай, якщо Оля не захоче жити у нас. Жінка дасть собі раду, а чоловік без наших рук паршивіє. Сава Архипович доволі намучився. Позбавити його на старість дочки — жорстоко, — мовила прохально.

Я мовчки поцілував її теплу долоню, що пахла яблуками. Мати розсудила мудро. З мене ніби звалився важкий тягар.

До п'яти годин устиг заштахетити два прогони.

Першим з'явився Балюк у старих сірих штанах і картатій сорочці з закачаними рукавами. Він поглянув на мою роботу і подався на веранду до матері. Трохи пізніше нагодилися Горак з Василем і відразу почали чіпляти ринви. Ми з Романом Гнатовичем виявились некваліфікованими помічниками, і нас, як підсміювався учитель, використовували на операціях «подай-візьми». Василь, завше жвавий і спритний, працював мляво, часто поглядав на мене задумливими бурштиновими очима. Я його розумів і теж пройнявся смутком. Найгірше почувався дядько Гаврило, похмурий, неговіркий, у насунутому на самі брови чорному кашкеті, що старив його ще дужче. Зате не вмовкав Роман Гнатович: сипав жартами і дотепами, старався хоч трохи відвернути думки Горака про неминучу розлуку з Василем.

До сутінків устигли прилаштувати ринви. Мати виглянула у відчинене вікно і гукнула щасливим голосом:

— А тепер прошу до столу!

— О, гарна команда: мийте руки — гайда в хату, — підхопив Балюк. — Гавриле, не вішай носа!

— Ех, Романе, звик я до нього, — Горак кивнув на Василя, — мов до рідного сина. Десять років разом… І чого їхати? Невтямки мені. Наче хто в шию жене.

Поки мати збирала на стіл, ми вийшли на вулицю і звідтіля подивились на хату. Призахідне сонце вифарбувало дах у малиновий колір. Будинок ніби жеврів проти неба, і варто лиш дмухнути вітрові, як він спалахне, шугне великим багаттям. Дім починав мені подобатись.

— То як, хазяїне? — запитав Балюк. — Приймаєш роботу?

— Не знаю, як дякувати вам, дядьку Гавриле, — розчулено потис шкарубку правицю Горака.

— Дяки не треба, — мружив він очі під кущуватими бровами. — Аби не переводилось щастя у цім домі.

Я обійняв рудоголового Василя, вдячно поплескав по крутому плечу. Хавара скупо всміхнувся.

— Ви йдете чи ні?! — гукнула мати.

Посередині стола парувала гуска. На склі гранчастої пляшки «української» з перцем, видобутої з холодильника, сиза, мов роса, випотина. Мати поставила перед Гораком, на знак особливої шани, голубу чарку на ніжці, довоєнну, з якої пригощався батько у свій останній приїзд.

Після першої чарки запало мовчання. Закушували. Балюк задоволено погладжував вуса, смакуючи молодим огірком. Дядько Гаврило їв поважно, статечно, як людина, котра знала собі ціну. У Василя відразу посоловіли очі, і він знехотя копирсався у тарілці.

Мати, сидячи поруч, зазирала йому в обличчя, показувала на страви, щоб покласти в тарілку. Василь заперечливо хитав головою.

Після другої чарки я трохи захмелів, і мене охопило невідчепне бажання дорікнути Роману Гнатовичу за потайність. Алє він завів з Гораком глибокодумну розмову про бджоли, інколи глипав тверезо то на мене, то на Василя, що похнюплено крутив у пальцях чарку. Мене вразило, що бджоли, літаючи, стирали крила і від того вмирали. Мати, просвітлена й щаслива, перебігала ясними очима по наших обличчях, припрошуючи пити і їсти.

Від третьої чарки я відмовився, а Балюк і дядько Гаврило випили,