Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук

— Забереш, мамо, забереш, — я обійняв її за плечі, звів, безвільну, обважнілу, повів до кімнати. — Полеж, заспокойся.

Вона слухняно, мов провинне дівчатко, далася вкласти себе в ліжко. Лягла на бік, підклавши під щоку долоню, заплющилась зітхнувши. Я вкрив матір літньою ковдрою і навшпиньки вийшов. Опустився за свій стіл. У хаті запанувала безутішна тиша, мовчазна безнадія. І я не мав куди від неї сховатись. Мене тримав у хаті телефон, дзвінок слідчого, якщо йому знадоблюсь.

Чим займався вчора і сьогодні Великошич, якщо обстеження і експертиза не виявили ніяких слідів на місці злочину? Розставляв пастки на Шмигла? Збирав додаткові факти, докази? І вже вкотре спливло запитання: з яких міркувань і причин відсторонив мене від подальшого розслідування? Чому? Щоб довести мою неспроможність і показати своє вміння? Надто примітивно для Сергія Антоновича, не з того тіста він зліплений, щоб тішити своє самолюбство. Досі я за ним того не помічав. Навпаки: на помилках він мене вчив, аналізував закінчені мною справи, щедро передавав свій досвід.

Зненацька задзвонив телефон, і я аж здригнувся від несподіванки. Поквапливо здійняв трубку.

— Слухаю.

Десь далеко, на другому кінці дроту, хтось схвильовано дихав і таємниче мовчав.

— Слухаю, — дратуючись, повторив.

— Добрий вечір, Арсене, — несміливо привіталась Оля.

— Олю!.. — я глянув на двері, мабуть, своїм вигуком потривожив матір. — Олю…

— Прийди сьогодні до мене. Годин у дев'ять, — сказала поспішно, ніби боячись, що я покладу трубку. — І не стій під ворітьми. Прийдеш?

— Авжеж, — тамував радісне серцебиття.

— Будь-що прийдеш? — запитала з лагідною недовірою.

— Обов'язково.

— Чекатиму.

Я ошелешено дивився на телефон, не вірячи, що кілька секунд тому з нього лунав милий, дорогий голос Олі. Глипнув на годинник — чверть на дев'яту. Отож, через сорок п'ять хвилин. У хаті мені не сиділось.

— Ти надовго, Арсене? — зболеним голосом поцікавилась мати.

— Не знаю. Я тебе замкну.

— Еге, замкни. І бережись, бережись, дитино.

Ну, з Олею мені ніщо не загрожувало. Спершу яглянув на небо: темно-синє, в купчастих хмарках високо над землею, воно не віщувало дощу. А якщо він розпочнеться, я відразу ж додому. Ті сорок п'ять хвилин видавались мені нескінченно довгими, і, щоб якось згаяти час, вирішив поїхати до Лебідки, побути на природі й спокійно осмислити, поцінувати Олин дзвінок та запрошення, вгамувати хвилювання, бо при зустрічі не зв'яжу й трьох слів докупи.

Вивів мотоцикла аж на вулицю і рушив.

Купальників уже не було. Тільки на березі, під гаєм, чорніло декілька постатей рибалок, а під одним із грибків сиділа пара закоханих. Річка не брижилась, тьмяно полискувала, мов гладенька вкочена дорога після зливи. Тягло вільгістю і запахом води, татарського зілля та скошеної прілої соломи.

На заході, за гребенем лісу, визирав червоний серпик сонця, що на очах тоншав, вичахав, ніби давно покинуте багаття.

Прислухався до себе, до порухів душі і почуттів, які збудила Оля. Я їй простив безпідставну, сміховинну ревність, удавану байдужість і вперту затятість. Вона мене любила, усвідомила свою провину і першою зробила крок до примирення. Картав себе за передчасні висновки, безглузді думки, що лізли тоді в голову. Справжнє кохання відразу не вмирає від першої-ліпшої дріб'язкової суперечки, непорозуміння, якщо двоє у великому світі знайшли одне одного. Тільки справжнє! На терезах життя завжди, щодня вивіряється, що справжнє, а що нещире.

От лише не хотілося заходити до Придиби в хату. Сава Архипович, безперечно, помітив, що між нами перебіг чорний кіт, а Оля, звичайно, нічого йому не розповіла, не пояснила. І тепер мені соромно з'являтись у них на порозі. Через ту спірку Придиба склав про мене, як мені здавалось, не дуже гарну думку. А я дорожив прихильністю Олиного батька. В таких, як він, усе визначалося раз і назавжди. Він у всьому, як і в роботі, певно, дотримувався однієї точки зору: працюй на совість, не криви душею і заслужиш повагу. А може, Оля поділилася з ним своєю бідою, питала поради? Не виключено, оскільки Придиба для неї і батько, і мати.

Пора. І сонце згоріло за лісом. На землю опускалися голубі сутінки.

У вікнах будинків розпукувались жовті квіти лампочок.

Я завів мотоцикл на подвір'я. У жодному вікні не світилося. Подумав, що Оля, мабуть, не прийшла, щось затримало її в універмазі. І, щоб пересвідчитись, простяг руку до кнопки дзвінка, коли нараз, наче за помахом чарівної палички, розчинилися двері на ґанок. Я ступив у напівтемряву, і навстріч майнула біла постать, обдала запахом конвалій, припала до мене.

— Арсенчику, любий!..

Оля не знати чого здригалась, тулячись до мене, ховаючи обличчя на грудях. Я гладив шовковисте волосся, відчуваючи всім тілом її всю, тоненьку й зграбну, довірливу й милу. В грудях ворухнулася жалість до неї й до себе, що завдали стільки даремного хвилювання, переживань. Я занурився лицем у її волосся, шукаючи губ, і знайшов їх, сухі й гарячі, спраглі в чеканні на мої, і всі болі та печалі відлетіли в безвість.

— Батька нема вдома, — уривчасто дихала Оля. — Він у Вінниці, в обласному управлінні… Приїде завтра…

Заточуючись, пішов за нею у її кімнату. Оля ввімкнула нічник — синю зірку над канапою, і ми ніби опинились у голубому серпанку з поголубілими обличчями й руками, наче відлетіли в небесну блакить і розчинилися в ній. Було дивно і незвично легко, немов купався у казковому маєві. Ми зачудовано дивилися одне на одного, сповиті незбагненною таємничістю, не вірячи, що це ми і всі наші непорозуміння позаду. Їх як не було, їх хтось вигадав, просто з якоїсь причини ми не бачились тиждень і страшенно скучили.

— А ти схуд, Арсене, — Оля провела долонею по моїй щоці. — В тебе неприємності?

Я заперечно похитав головою.