Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук
— Ви вже вибачайте, — сказав чітко, ніби й не пив.
Наше застілля погасло. Дядько Гаврило взяв Хавару попід пахви і поставив на ноги. Василь, утираючи рукавом сльози, щось зі злістю забелькотів до нього, замигтів пальцями. Горак зблід, повернув хлопця до нас спиною і повів з хати. Оглянувся, провинно кривлячи губи.
— Ви вже вибачайте, — сказав удруге.
— Я тобі допоможу, — заквапився за ним Балюк.
— Гірко Василю розлучатися, — співчутливо мовила мати. — Так неждано-негадано надумав. І не встигла розрахуватися з ними.
— Дядько ж Гаврило не їде, — зауважив я.
Допомагав матері прибирати зі стола. На душі кепсько й незатишно. Гарний, святковий настрій зіпсувався. І було шкода Василя.
Розділ двадцять шостий
Дощ пустився за північ, і я прокинувся від його тихого лопотіння по листю, жеботіння води з ринв. Подумав, що вчасно перекрили дах, бо в кінці серпня інколи занаджувались дощі і йшли поспіль добу-дві, а то й тижнями. Пробравшись на кухню, тихцем напився води й знову ліг спати з приємним відчуттям викінченої роботи.
До ранку дощ не припинився. Над містом низько й повільно пливли непривітні хмари, що віщували близьку осінь та набридливу сльотаву погоду. Я, млявий і знуджений, нипав по хаті, з нетерпінням чекаючи вечора, щоб піти на вокзал провести Василя і ніби ненароком зустрітися з Олею.
Врешті я сів за стіл і видобув аркуш паперу з нотатками. Дивився на виписані прізвища й зосереджено міркував, хто з них спілкувався із злочинцем. Хто випадково чи навмисне проговорився про моє розслідування? Аналізував факти й співставляв події, відтворював розповіді та обличчя моїх співрозмовників. Із тринадцяти чоловік поза підозрою вважав Куртія, Кедровського, Балюка, Великошича і, звичайно, матір. І тут уперше подумав про касирку вокзалу, тиху й непомітну жінку. Як вона раніше випала з голови? Адже саме пересічність найкраще маскування, щоб не привертати до себе уваги. Що за людина, як її ім'я та по батькові? Ага, Ядвіга Марківна. На жаль, про неї я найменше знав. Поклав собі заповнити прогалину і впершу чергу поцікавитися колом її знайомих. Може, й полягала моя помилка в тому, що не сприйняв касирку всерйоз, а Великошич її запримітив? Цілком вірогідно. І тепер Сергій Антонович готував мені гірку пігулку: наочно покаже, де я припустився похибки. Мовляв, учись.
— Чорт! — я спересердя вдарив кулаком по столу.
Рипнули двері — на порозі стояла мати в блідо-голубому прозорому дощовику, всіяному краплинами.
— Ти чого?
— Так собі… А ти куди ходила? — Я не чув, коли вона пішла і повернулася додому.
— У магазин, — скинула дощовика. — Знаєш, Василь уже поїхав.
— Коли?!
— Вранці, автобусом.
— Хто тобі сказав?
— Оля.
Я запитливо дивився на матір. Отже, вона була в універмазі.
— Оля дуже соромиться, — мовила. — І переживає. Аж змарніла з лиця. Арсене, пробач їй і помиріться.
У голосі матері нотки жалості й прохання. У мене теж защеміло серце, і я подумки картав себе за вперту непоступливість.
— Помиримось, мамо, — пообіцяв їй. — Шкода, не попрощався з Василем.
— Тож не за тридев'ять земель поїхав, — сказала мати.
Дощ не вщухав, навіваючи смуток. Мені не хотілося за поганої погоди зустрічатися з Олею. Я прагнув сонця і гарного дня, щоб на тлі сірих хмар та хляпавиці наше примирення не викликало в душі відчуття чогось неприємного. Здогадувався, що мати не мовчала, а щось сказала Олі розважливе. Дивно, але сором'язливість і переживання Олі мене заспокоїли, і сумніви щодо її почуттів до мене розвіялись.
Я ніби заново почав її кохати.
Ось так, Ядвіго Марківно, таємнича касирка з вокзалу. Передусім, вирішив я, треба дізнатися її адресу, затим поговорити з сусідами і з працівниками, які вийшли на пенсію. Тоді дещо проясниться. Обов'язково. Хай Великошич не вважає мене за телепня.
Я все більше переконувався, що касирка — провідна нитка в розслідуванні, яку втратив. Не передбачив, що через двадцять годин станеться страшна подія і на власні очі побачу прізвище злочинця.
А дощ шелестів за вікном. Я читав «Степ» Антона Павловича Чехова, поринав у неповторне світосприймання хлопчика, і з глибини пам'яті спливало дитинство, скривджене війною та повоєнними нестатками, а все ж чудове й світле першим шкільним дзвоником. Тепер, на віддалі багатьох років, воно поставало далеким і жаданим берегом у голубому серпанку.
Я відклав книгу й заплющився. Вслухався в лопотіння крапель по листю, і мені ввижалось, що то діти бігли босоніж по теплих калюжах. Серед них і я насолоджувався неповторним відчуттям єднання з небом і землею, вітром та водою. Було радісно, приємно-журливо, як у давні вечори після довгого літнього дня, коли, набігавшись, вкладався спати і звідкілясь, ніби здалеку, долинав м'який голос матері, що вповивав усього.
І читав далі.
Інколи позирав на мовчазний телефон.
Він задзвонив аж на другий день. Глипнув на годинник — близько восьмої. Якраз о тій порі в універмаг приходила Оля. Я з хвилюванням здійняв трубку.
— Лейтенант Загайгора? — сухо запитав Великошич.
— Так, — і в мене не знати чого пересохло в роті.
— Негайно у відділ, Арсене. Без мотоцикла.
Я ошелешено дивився на телефон. У трубці тонко зумерило. Рештки сну вмить вивітрились. Опанував себе і швидко вдягнувся.
— Оля дзвонила? — поцікавилась мати, готуючи сніданок.
— Ні.
Одягнув плащ із вороком.
— І не поїси?
— Потім.
