Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук
В неділю, поснідавши, зібрався полежати на дивані (пам'ятав, що Олі якраз випав вихідний), коли мати, скрушно похитавши головою, зауважила:
— Ти дарма дуєшся на Олю.
— Ні на кого я не дуюсь.
— Кажи мені, — посміхнулась мляво. — Наче неприкаяний. Хай би Ніна не хвалилася подругам про поїздку.
Я від злості стис під столом кулаки.
— І Оля права?
Мати не поспішала з відповіддю, замріяно, лагідно всміхаючись. Вона якось покращала з лиця, ніби помолоділа, позбувшись промінчиків-зморщок навколо очей.
— А як би ти повівся, коли б вона з якимсь хлопцем?..
— І ти теж?.. — затнувся червоніючи.
— Хіба я не була молодою? — запитала журливо-весело. — Якось влаштувала Федору сцену після одної вечірки!
Я здивовано глипав на матір. Не уявляв, як вона, поважна, стримана й розсудлива, звинувачує батька. І засміявся.
— Ти чого?
— Вигадуєш.
— Еге ж, бо я хімічка, суха і черства, — й собі засміялась, затим через стіл пригнула мою голову і тихо мовила на вухо: — А знаєш, як потім соромно? І мучить совість, і картаєш себе… Ех, Арсене, яка чудова пора!
Я ще ніколи не бачив матері такою.
— А тепер іди фарбувати паркан, — сказала поспішно, мовби соромлячись своєї відвертості. — Робота — найкращі ліки від твоєї хвороби.
На веранді я взяв щітку й відро. Мати все ще сиділа за столом на кухні, підперши скроні долонями. Очевидно, поринула в давноминулі роки. Мене охопив жаль, і я проклинав війну й фашистів, що позбавили її суто жіночого щастя та радощів. Подумав, що не слід, коли впіймаємо злочинця, приходити матері на суд з її недужим серцем.
— Арсене, що зварити на обід?
— Вареники із сливками.
— А ти нарвав їх?
Я перечепив через плече торбину і з драбиною подався у садок. Вибрався на сливу, вгледів бурштинову бурульку глею, здер і вкинув до рота. На язиці терпкий присмак кори. Одна сливка в рот — жменя в торбу, одна… З роками мені зовсім перехотілося лазити по деревах. А колись то була неабияка втіха — вибратись на верхівку й хоробро гойдатися на тонкій гілці, і близьке небо немовби колихалось над головою, а земля здавалась хисткою, що не втриматись на ній. Наповнювало єство п'янке відчуття лету, нестримне прагнення висоти… Дивно, як згадати, і попри все хочеться у дитинство.
Одна сливка в рот — жменя в торбу…
Провулком заторохтів мотоцикл. З-за хати я його не бачив, але по звуку визначив, що ІЖ з коляскою. Зупинився коло нашої хвіртки. Великошич. Еге, він: загув до матері густим басом, вітаючись. Загупали кроки попід хатою.
— Ану спускайся з небес! — наказав Сергій Антонович.
Я охоче зліз, бо слідчий завітав не від байдикування. Він запустив руку в торбину, набрав жменю сливок.
— Зібрав свідчення? — поцікавився, смакуючи сливками.
— Усі.
— Добре, — поглядав на мене заклопотано. — А зараз їдемо на глинище. Там робітники, прокладаючи траншею, натрапили на труп.
— Живий? — задав дурне запитання.
— То в Толстого живий, — зауважив іронічно. — Ходімо.
Дорогою Великошич мовчав. Я, сидячи в колясці, зиркав на нього, надто суворого в захисному шоломі. Що роїлося в його голові? Яку таємницю він од мене приховував? І хоч притлумив у собі образу на нього, а все ж інколи спливало: чому Сергій Антонович не ознайомив мене із своєю версією? Що за тим крилося? Його лице, з широким підборіддям і міцно стуленими губами, примруженимиод зустрічного вітру очима, непроникливе й ніби висічене з граніту.
Здалеку помітив натовп людей, що скупчилися навколо механічної лопати. Глибока траншея майже перетинала поросле бур'яном старе глинище. Груддя глини масно жовтіло на сонці обабіч неї, мов потрощені гарбузи. Серед цікавих мешканців навколишніх будинків то з'являлась, то зникала за спинами руда голова Василя Хавари.
Великошич, наче криголам, пройшов крізь юрбу. Зупинилися з краю траншеї. Люди тихо перемовлялись:
— Напевне, солдат.
— Сюдою якраз наступали на місто…
Я сів навпочіпки над ямою. Видовище було не з приємних: там покоїлись останки жінки, похованої ниць. Від неї залишився один кістяк, жмут волосся невизначеного кольору, зітлілий знебарвлений одяг і поруділі черевики з халявками за щиколотки на високому каблуці. В черепі на потилиці зяяла продовгувата дірка. Я на око визначив, що пролежала вона більше п'ятнадцяти років. Судячи з розколини в черепі, померла не природною смертю. А ми ж тут у дитинстві гасали, грались у війну і не знали…
Останки, почали обережно складати в ящик. Коли підняли череп, під ним тепло заряхтіла якась цятка. Золотий зуб чи коронка. Золото і кості!.. Я звівся і на протилежному боці траншеї, прямо перед собою побачив зажурену Олю та Горака. Оля підвела очі, і наші погляди зустрілись, але ненадовго — опустила їх долу, наче не впізнала мене. І мені перехотілося переступати через канаву.
Великошич відшукав мене в натовпі і кивнув, мовляв, вибирайся до мотоцикла. Повернувшись, я позаду наткнувся на Балюка. Він був якийсь дивний, розгублений чи зосереджений, бо дивився на мене невидющими очима. Я смикнув його за рукав сорочки.
— Романе Гнатовичу.
— А, це ти, — немов прокинувся і потер лоба долонею. — Черевики. Ти розумієш, черевики… На кому я їх бачив?
— Які черевики?
— Ті, що на ній.
— Хіба мало подібних? — стенув плечима. — Моя мати теж носила.
— Носила, пам'ятаю, — погодився. — Але ці. В них на підметку…
Засигналив Великошич, і я, не дослухавши Балюка, заквапився, оглядаючись навсібіч, щоб запримітити Олю. А вона прошкувала з Василем через глинище додому.
