Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

«Я гадав, що я — голова, — сказав якось Алім. — А я біля тебе хвіст».

Ця оцінка щось значила. Алім був у Тата головною довіреною особою на волі.

Шановна Юлія не дожила до зими. Заснула, як стара риба, біля моря на шкіряному ослінчику. Йому залишився просторий будинок з дірчастого каменю і з такою ж огорожею, щільно прошнурованою плющем і китайським лимонником. Без господині тепер усюди тут хазяйнував осінній вітер. Торгав клямки і гортав сторінки книг про мандри.

Через тиждень він підібрав на пляжі камінець сердоліку і поніс на могилу шановної Юлії. І там опустив його на бурий горбик, як сльозу моря. Камінь цокнув об камінь — і він відчув себе в цю мить знову круглим сиротою.

Виноградне зернятко

Тоді, в монастирі, художник Павло дав йому візитівку. І ось він знайшов цей дворик, що збігав під самісінькі мури замку, замкнений глухими сусідськими стінами. За високою дерев'яною брамою схований простір, ретельно вибудуваний для спокійного і гармонійного відлюдництва. Химерні алейки, садова хижка, піч, виноградні арки, скляна мансарда, кам'яні бовдури в саду, тесане дерево, полив'яні кахлі і всюдисущий шнауцер Рокі. У всьому якийсь прихований зміст, приглушений тон, недомовленість.

І в рисунках також. Ось на тьмавому тлі старого ватману хтось схилився навколішки. Навіть не видно, чи то жінка, чи чоловік.

— Як вона називається? — запитав гість.

— «Любов», — відповів художник. — Але чому ви звернули увагу саме на цю роботу?

— Не знаю.

— Якось тут побував власник музею живопису з Нью-Йорка. Він теж хотів купити цю роботу. Сказав, що вона заговорила до його серця. Але я деякі роботи не продаю. В тому числі й оцю…

На картині був намальований усміхнений старий з великими очима-виноградинами. Виноградні лози переплели його, вросли в тіло, а на голові вінок з виноградного листя. І вже не розбереш, де прожилки рослини, а де людські вени і зморшки.

— Це мій батько. Він художник винограду. Він деміург вина. Ще й зараз доглядає виноградник. Щоправда, чужий.

Споглядаючи скупе, але виразне, експресивне письмо, гість зауважив:

— Ваша палітра не надто мажорна.

— Коли художникам не вдається рисунок, його рятують фарбами. Видиме зобразити легко, але мені кортить вловити невидиме — настрій, почуття. Навіщо змагатися з природою, яка подарувала нам розкішні краєвиди? Найбільший художник — Бог, от і милуйся Його творіннями. А чого піддаватися спокусі копіювати їх, продукувати штучні кольорові картинки? Мене цікавить пляма, лінія, світло, тінь — те, з чого зіткана людина і простір, у якому вона живе. Рисунок — вино живопису. І, звичайно, улюблений мій жанр — портрет.

— Кого ви малюєте?

— Мені цікаві люди на межі, які щось пережили, втратили або здобули. Люди з характерами, з печаттю таємниці на обличчі. Можна сказати, ізгої. Так, мої портрети не тішать снобістських смаків, але це відбиток нашого життя. І нашої людської природи. До речі, у вас теж цікаве обличчя, обличчя характерника.

— А це як називається? — запитав гість, щоб сплигнути з теми.

— «Упокорений». Можна сказати, що це я. Все життя був непокірним, якого важко було приборкати. Намучився зі мною няньо. А з часом я таки збагнув, що вище благо — душевна упокореність. Хтось сповідує одержимість, а я — протилежне. До цього йду і дякую Тому, хто веде мене.

Він уважно розглядав картини, що недбало висіли на стінах, були розкидані на широкому столі, громадилися купами в кутках. І не було звичного відчуття замилування, вони чіпляли твою увагу, дряпали взір, протвережували, як крижане повітря.

— Ви жорсткий реаліст, — задумливо мовив.

— Так, я сповідую магію, таємницю реалізму, — сказав художник. — Захоплююсь тим, як пульсує, тремтить і міняється людське обличчя. І відштовхуюсь у роботі від природних форм. Шкода, але останнім часом спостерігається втрата інтересу до особистості. Молоді митці не хочуть занурюватись у людську сутність, натомість експериментують із формальними композиціями. Це дорога в нікуди. Це химери. А вони гадають, що таким чином виражають себе. На комп'ютері можна продукувати мільйони більш цікавих комбінацій, ніж здатні це зробити людський мозок і рука. А творчість цінна саме своїм рукодільництвом. Живе повинно відображати живе.

Він нахилився до малюнка, розглядаючи його зблизька, і був уражений, не побачивши на ньому рисок, штрихів.

— Чим же ви малюєте?!

Попеляста щетина на обличчі господаря взялася брижами посмішки.

— Динаміку роботі надають не барви, а вимуштрувані рука і око. Вони вгадують тон, політ лінії, загадковість плями. І, щоб це передати, годиться все — цурпалок олівця, вуглина чи просто палець, умочений у сажу. Іноді в мене таке відчуття, що я лише стираю порох з поверхні, щоб там проявився дух. Олівець сам веде мене в містичні глибини матеріалу… Ви пробували аналізувати миттєвості свого життя? Хіба не складаються вони в струнку гармонійну картину? Наче хтось малює для нас ескізи життя, а ми лише прикрашаємо їх візерунками…

— І встигаєте давати ще й цьому раду? — розвів руками гість.

— Я домашній художник. Майстрування і робота в саду — найкращий для мене відпочинок і відновлення сил. Коли не йде рисунок, беруся за помідори й виноград. Або за оце, — показав на довгу дошку, на якій вишикувалися маленькі брички, карети, диліжанси, фаетони, тачанки й колісниці. Філігранна робота, тонкий розпис кожної детальки. — Мій брат Петро з Кленового має золоті руки. І підбиває мене разом виготовляти такі речі, от я й зробив для початку муляжі. Але хто таку роботу сьогодні оплатить?! Хоча Мукачеву вони більше пасували б, ніж уазики й пазики.

— І не тільки Мукачеву, — згодився подивований гість. — До речі, я теж збираюся в Кленове.

— Неодмінно загляньте на Гойдів виноградник. Там сторожує мій батько Мішо Звонар. Він пригостить вас таким вином, яке ви ніде більше не скуштуєте. Не вино, а молитва. Я передав би для нього ліки, якщо вас це не обтяжить.

— Із великим задоволенням, — сказав чоловік, тамуючи в голосі бентегу.

І це була правда.

Спочатку йому зустрілася криниця. Він зупинився, не наважуючись іти далі, бо грубий білий пес вовкувато поглядав у його бік. З хижки, складеної з просмолених шпал, вийшов дід у засмальцьованому картузі з цебром. Він його впізнав на відстані. Приязно заглядаючи йому в очі, дід відповів на привітання і поклав відро на цямрину.

— Добра вода? — запитав незнайомець.

— Голодна. За нею будете