Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
«Як по-різному, брате, ми захищали свої душі… На Колимі то було, здається, третя ходка. Він відмовився лізти в молібденову шахту. Краще гнити в карцерах, ніж замолоду ставати живим трупом. Карцери не допомагали. І тоді кум шепнув блатним, щоб розібралися з ним. Пахан Шпок бісером не сипав: „Зона — не ополонка, де лайно може бовтатися, як йому заманеться. Або до шобли приставай, або йди горбатити під землю“. Він відповів: „У вас своя музика, в мене своя“. — „Тоді твоєю музикою буде кукурікання“, — сказав Шпок і махнув бійцям. Він дістав заточку і, спроквола підкидаючи її на долоні, сказав: „Якщо комусь кортить побачити почерк корейця Чена — ласкаво прошу“. І ніхто тоді не посунув, бо про Чена чули. А Шпок склав три пальці пістолетом і коротко націлив на нього. Йому добре було відомо, що означає цей знак… І почалися безсонні ночі, бо знав, що приріжуть уночі. Його обминали, як чумного, і чекали. Він ходив, як сновида, а вночі сидів на шконці із заточкою, струшуючи з себе сон. І розумів, що довго так не протягне. Що ось-ось сам, смертельно знесилений, упаде їм під ноги і посічуть його перами на капусту… І тоді прийшло рішення, просте й холодне, як сама смерть. Під сорочку сховав кришку з відра і звалився в безодню солодкого сну. І коли вчув залізний скрегіт у себе на грудях, пружиною скочив з матраца. І заметався у жахкому танці по бараку, описуючи заточкою нищівні дуги — лише криваві цівки бризкали навкруги…»
Це він згадав подумки, а вголос запитав Луку:
— Важка, мабуть, ноша?
— Важка була б, якби ніс її самотужки. А так… Розповім вам притчу. Жив один чоловік. Жив праведно, і тому шлях його був легким. Повсякчас відчував допомогу з Неба. Але настали для чоловіка сутужні часи. Та він не зламався, ревно молився і пережив лихоліття. І ось під кінець його земної путі відкрилося йому чимало істин, навіть дар бачити потаємне. І оглядаючись назад, спостеріг свою дорогу: скрізь, де йшов, бачив не одну, а дві пари слідів. Тільки на найважчому відрізку життя сліди були сиротливо одні. І прийшовши до Господа, спитав чоловік: «Отче, Ти завжди був поряд і підтримував мене, і я ступав Тобі вслід. Але де Ти був, коли мені було найважче, найсутужніше?» — «Тоді Я ніс тебе на руках», — відповів Господь.
До трапезної увійшла черниця і шепнула, що з'явився художник.
— Це мій брат, — пояснив архімандрит. — Рідний. Я попросив його допомогти вибрати в храмі місце для картини.
Художник, худорлявий, гостроокий, з притрушеними попелястою щетиною щоками, з порога прикипів до картини. Здавалося, не він убирає її поглядом, а вона витягує його очі. Обличчя аж загострилося, запало на вилицях.
— Подивіться на руки. На руки дивіться, — зачудувано шепотів. — На всьому можна сфальшувати. На руках — ні. Руки малювати найважче. Лише великий майстер може писати їх так відкрито й сміливо. — Він підсунув лавку, став на неї й уважно вдивлявся в лівий куток полотна. — Так і є! Ось його знак. Бокшай, коли починав роботу, малював у кутику хрестик. Перед тим він молився, одягав чисту сорочку й обов'язково краватку-метелик. Ну, скажіть, хіба без цього можна сотворити таке?!
Вони мовчали, стоячи зобіч.
— Стільки чув про цю роботу, — захоплено продовжував художник. — Гадав, що це така ж талановита фігуральна композиція, як його знамениті «Бокораші». А тепер збагнув, що хотів нам сказати Бокшай. Ісус не зупинився на Перевалі, як уважали ті, хто називав наш край землею без імені; Він перейшов Перевал, Він приніс сюди свій хліб душі.
— Ця картина — дуже дорогий для нас дар, — мовив Лука.
— Вперше зустрічаюся з таким, щоб Бокшая привозили сюди із закордону, — посміхався художник.
— Досі було навпаки.
Картина стояла приперта до колони. Фігури на ній були в натуральну людську величину, і троє людей, що стояли поряд, такі різні і в чомусь невловимому такі однакові, — наче доповнювали той гурт людей, що чекали від радісного Спасителя свій кусень хліба.
Художник заходився з робітниками прилаштовувати картину, а Лука провів дарувальника на подвір'я. Під липою вони зупинилися. Чернець звик, що відвідувачі, діставши благословення, тамуючи душевну піднесеність, спішно покидали обитель. А цей не поспішав. Та й сам архімандрит не давав знаку, що бесіда завершена. Настав час прощатися, але кожен з них цього не хотів. Якась недовершеність зустрічі повисла в повітрі.
— Брате Луко, — наважився гість, — ви сказали, що ваша мати народила двох дітей. Яка ж доля другого?
— Ніхто не знає. Батько привіз додому тільки одне немовля — мене.
— А, може, й той живий?
— Може. У Господа все можливо. Так чи йнак, а я молюся за нього. Я і вас хотів попросити, — Лука простягнув темну книжечку. — Запишіть своє ім'я. Ми відправимо подячну літургію.
Чоловік, умостивши блокнот на долоні, швидко щось написав у ньому і простяг ченцеві. Той уклонився йому головою і пішов до своєї келії. Стомлено осів на хрещато різьблений стілець і розгорнув книжечку. Літери розгонисто танцювали на папері. Насилу він прочитав їх: «На один чужий хрест, брате, ви носите менше».
На старій каплиці ударив перший малий дзвін. Монах стрепенувся, перервавши наплилий спомин і, посміхнувшись, згадав, що й він — син дзвонаря.
Конфіденційно
Комісару Інтерполу на теренах Східної Європи
П'єру Ферне
На ваш запит стосовно діяльності в Росії О. П. Лисовського можу повідомити, що він провадить тут легальний бізнес — торгівля і оренда сільськогосподарської техніки. Має свої представництва в п'яти найбільших аграрних регіонах. В антизаконних оборудках не помічений.
З приводу його кримінального минулого — тут і справді білі плями. Відсутність матеріалів може мати дві причин: або їх викрадення, що малоймовірно, або цілеспрямоване
