Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
— І так ви садили в радгоспі, на чужому? — дивувався гість.
— Так Бог приказав садити. Інакше, який хосен? Перші роки заганяли вино Хрущову. Велика челядь у нас гостилася. Американський художник Рокуел Кент, поет Рильський. Вино хвалив, але паленка з абрикос йому більше смакувала. Був пізніше і Расул Гамзатов. Ото був сміхар, фурт комсомолок за гузички щипав. Та недовго комунішти мали регулу бавитися файними винами. Навчилися хитрувати, доки не перехитрили самих себе. Цистернами зачали возити чуже — з Марокко, Аргентини, Чілі, Алжиру. Добрі вина, гріх брехати. Ми відрами пили і не п'яніли. Казали, що їх міняли за самольоти й танки. А в Мукачеві розливали — і на Москву. Винограду все менше родило, а панів з корчагами все більше. Лише дурний і лінивий не крав. Як напоїш таких, що пропили би й ризи? Винниці помали загучали ізабеллою і делаваром. За чехів і мадярів самі пусті люди їх садили. А ниська і тим не кожний похвалиться. Хто буде ворожити з вередливими сортами, коли й це перебродить, а порошки, спирт і цукор доправлять. Недавно онук приніс мені пляшку купованого в магазині. Упозірує на вино, а на смак — пахняча киселиця зі спиртом. Якби я свому батькові такого націдив, він би мені в очі вилив… Казки казками, ліпше я тебе пригощу своїм виноградом.
Вони минули ряди витягнутих у струни шпалер і підійшли до межі, яку означав цей осібний виноградний ряд, що здаля видавався малолистим, рудим. Аж то золотили його грона, що висли в тугій обтяжливості. Старий надів окуляри і кривим ножиком підтяв кетяг. Гість прийняв його двома долонями, вдихаючи лоскітну запахущість. Тверді прозорі виноградини хрумтіли й спливали смачнючим соком. Він пучками відривав їх по кілька і кидав у рот. І мовчав, поки не доїв ваговите гроно.
Дід з прихованим усміхом дивився на нього. Скупий вересневий промінь грав на скельцях його рогових окулярів. Шкарубкі пальці погладжували лозу. Він і сам був, як лоза, тонкий, вузлуватий, динамічний.
І коли вони повернулися до сторожки і мовчки випили ще по скляночці, старий нахилився до нього через стіл і довірливо, як найріднішому, тихо мовив:
— Чи повіриш, не так мені тяжко цей світ лишати, як винницю.
І він не знав, що на це відказати. Тільки глянув у його очі по-особливому. І цього було достатньо.
Пес Дуці зірвався з місця і полетів повз ліщину прогоном, яким натужно піднімався сріблястий джип.
— Мої газди, — пояснив сторож. — Скоро урожай збирати, контролюють, приміряють, що видасть. То що, з Богом, неборе. Не люблять вони, щоб тут чужі никали. Наговорив я тобі міх казок і півтайстри правди. Напийся води з криниці й забудь…
Повертаючись, він і справді зупинився біля криниці. І зачерпнув із живого дзеркала, отороченого зелепатим моховинням. Вода була студена — аж очі колола. І пахла осіннім туманом. На денці кухля танцювало виноградне зернятко.
Діти вересня
Якийсь владний внутрішній поклик змусив його підійти до вікна. За павутинням жимолості сіріла розмита нічною мжичкою фігура. Розчахнув стулки — так, це була вона. Прожогом вибіг на вулицю, взяв у долоні її злякане обличчя. Губами збирав холодні краплини з її щік і вій. А вона незмигно дивилася на нього, мовчазна й розгублена. Метрів за двадцять бовваніла автобусна зупинка, і він повів її туди, посадив на лавицю.
— Хто ти? — відчужено запитала вона, втупившись поглядом у свої мокрі руки.
Він мовчав.
— Я нічого про тебе не знаю. Не знаю, що й думати.
— Це тому, що я незнаний, — спробував пожартувати.
— Відколи ти з'явився, чиняться якісь дива. Моє звільнення, арешт Барака, самовільне звільнення нашого директора, успіхи в мами… Навіть квіти твої не в'януть. Я боюся, Лесику.
— Синичко, єдине, що я можу тобі сказати напевно: мене тобі боятися не треба.
— Не тебе, боюся я своїх почуттів до тебе. Не знаю, як з ними справитись.
— І я не знаю.
— Я прийшла додому і ледь не померла. Всі речі мого діда на своїх місцях. Навіть люльки.
— Ти ж бажала цього.
— Лесику, я відчуваю, що ти не дуже хочеш пояснити все це…
— Не дуже.
Під'їхав порожній автобус, і водій запитально глянув на них. Але вони не підвелися з лавиці.
— Може, поїдемо кудись? — запитав він із розгубленою усмішкою.
— Куди?
— Хоча б до твоєї мами.
— В Єрусалим? — здивувалася вона.
— В Єрусалим. Там тепло й сухо.
— Ще один вечір бажань?
— Їх буде багато, Синичко. Тобі досить завтрашнього дня, щоб зібратися?
Вона дивилася на нього великими здивованими очима, закусивши нижню губку. Терпнучи від напливу ніжності, він підхопив її на руки і поніс, затуляючи своєю потилицею її обличчя від дощу.
До кабінету бізнесмена Миколи Гойди увійшли троє. Мовчки всілися на м'який диван. Господар, міцний, огрядний чолов'яга з ранньою сивиною, помітно занервував. Подумки вгадував, ким би могли бути ці мовчазні, впевнені в собі жевжики.
— Нас цікавить виноградник, — сказав наймолодший із них, що не виймав рук із кишень плаща.
— Вибачте, але виноград я продаю угорцям, — діловито відчеканив бізнесмен.
— Виноград нас не цікавить. Тим більше гібридні сорти. До речі, ви знаєте, що в Європі, і в тій же Угорщині, вони заборонені для промислового вирощування? Бо, зброджуючи, утворюють метил…
— Це їх проблеми. Я продаю те, що маю. Вони купують.
— А чому не вирощувати кращий виноград? — присікався молодик. — З нього і вино краще, дорожче.
— Можна, але ви знаєте, скільки часу й коштів треба, щоб закласти новий виноградник і дочекатися врожаю? А його ще зберегти треба. Хто буде чекати, ризикувати?!
— Ваш сторож ризикнув і дочекався. На узбіччі, де росла дика ожина. І тепер ви і ваші діти ласують виноградом із тих кущів, а не з власних…
Гойда спохмурнів, лице його налилося кров'ю.
— Ви прийшли читати мені мораль?
— Ні, це безглуздо. Ми прийшли, щоб допомогти вам із коштами.
— Тобто?
— Скільки вартує сотка землі, придатної під виноградник?
— Ну… до однієї тисячі доларів.
— Гаразд. Ми купуємо ваш старий виноградник по дві тисячі за сотку. Цього вам
