Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

Бізнесмен набрижив зморшками чоло.

— А хто вам сказав, що виноградник продається?

— Ми сказали, що він купується, — процідив крізь зуби другий, з твердим, наче камінним лицем.

Гойда, ухиляючись від його погляду, перевів дух.

— Можливо, — пом'як голосом, — але моє угіддя обгороджене, там готове зариблене озеро, тверда дорога, камінний підвал на сто метрів. Усе це потягне на більше.

— Не потягне, і ти це добре знаєш! — здоровило з камінним лицем рвучко підвівся й уперся ручищами в стіл. — Якщо ні — ми купуємо землю поряд і закладуємо полігон для утилізації сміття.

— Нині це теж вигідна справа, — докинув молодий. — Але тоді вам не дозволять саджати поряд навіть ізабеллу. І ви не продасте всі свої гектари й за штуку.

— Ходімо, хлопці, — лагідно мовив третій, з рубцем під оком. І першим рушив до дверей. Гойді здалося, що він бачив його вчора біля сторожа.

— Хвилинку, — запобігливо зупинив їх. — Я готовий обміркувати вашу пропозицію.

— Міркувати тут немає над чим. Якщо ви згодні, папери ми оформимо сьогодні. Оплата в будь-якій формі і валюті. Урожай, звісна річ, зберете самі. Рибу теж можете виловити…

— Я згоден! — видихнув Гойда.

— Але є одна умова. Виноградник ви не продасте, а подаруєте.

— Подарую? Кому?

— Тому, хто посадив його. Хіба це не справедливо?

Бізнесмен, розгублено кліпаючи, кивнув.

…Ще звечора він розрахувався за готель і кинув валізу в авто. Примушував себе подрімати, але марно. В заплющених очах на веселкові фрагменти дробився проминулий день. Кумедно заклопотаний Коля Щур з корзиною овочів, фруктів і лотком м'яса, вибраного й купленого за його наукою на ринку. Радісна Синичка в джинсовому балахончику і зі срібною тасьмою у волоссі. Вони допомагали йому пакувати в багажник припаси. Дорогою забрали в Марти горіховий завиванець, притрушений шоколадною потерухою. За селом кілька разів вистрибували, підбираючи місце для пікніка.

Нарешті облюбували галявину при річці, оточену рідким ліщинником. За перекатом над водою хнябився покинутий дерев'яний місток. «Може, з цього колись упав Лука-Микола», — подумав він.

Коля носив хмиз, Синичка нарізала закуски, він готував м'ясо за рецептом Аліма. Довго витискав його у джерельній воді, відтак плющив ребром долоні на дощечці. Тоді посипав сіллю, перцем, травами і розминав із роздушеними помідорами й дрібно посіченою цибулею. Коли м'ясо було готове до випікання, підніс його понюхати Синичці. Її тонко різьблені ніздрі затремтіли, як у сарнички.

— Татари їдять таке м'ясо без вогню, — зауважив він.

— Мабуть, тому й панували над нами стільки років, — додала вона.

З бука він настругав шпички, нанизав на них м'ясо і розташував над жаром між камінцями. А згори накинув мокрий аркуш. М'ясо шкварчало, рум'янилося, апетитно умлівало, сотаючи довкруж приголомшливий аромат.

Коля приніс повну шапку сироїжок, їх теж настромляли на дерев'яні шпажки й пекли. Плесо ріки, що заходило в глиб галявини, віддзеркалювало пухкі білі хмари, в яких, як у ваті, сновигали дрібні брунатні рибки. Коля задурював їх хлібом. Коли шашлик було спечено, чоловік налив у пластикові чарочки вино і запитав:

— За що вип'ємо?

Коля чомусь оглянувся довкола, шукаючи якусь зачіпку.

— За вересень, — рішуче сказала Синичка. — Просто за цей благодатний вересень.

— Я народився у вересні, — встромив Коля.

— Я теж, — посміхнулася Синичка.

І вона, і Коля запитально глянули на нього.

— Ви ще сумніваєтесь?.. Чи, може, показати вам паспорт?

— Я глянула б, — сказала Синичка, — але ти не покажеш. Та це не головне. Головне, що ми діти вересня. І ми сьогодні уклінно дякуємо йому за щедрі подарунки. Особливо я, — вона підійшла до нього, витерла губи і поцілувала в ліве око.

Її доторки, її запах довго залишалися з ним, перетворюючись у пожадливу потребу його єства.

Він вирішив не боротися далі з безсонням, не чекати світанку, а вирушити в Кленове вже. Прийняв контрастний душ, одягнувся і вийшов. Новий охоронець, приємний чоловік його віку, сторожко зорив зі свого напівтемного кутка.

— Не спиться? — співчутливо запитав.

— Бачу, що й вам.

— Я на роботі, — зауважив охоронець.

— На службі, — поправив його з усмішкою чоловік і вийшов надвір.

«Вольво» промчало сонним містом і впливло в туманну прирічну долину. За п'ятнадцять хвилин він був на місці. У сторожці тьмаво світив каганець. Він дістав течку з паперами і пірнув у холодінь передсвітання.

«Ну що, батьку, приймай свого блудного сина. Він хоче розрахуватися з тобою за твоє вино. І водно поцікавитись, чи знав ти, чи здогадувався, що десь по світах блукає ще один твій син? Чи думав ти бодай зрідка про нього? І якщо думав, то яким уявляв собі його?»

Трава під ногами м'яко пружинила. Розвиднялося. Уже забіліла вдалині бляшаним дашком криниця. Та раптом завалували пси. Але десь у чагарях. Водночас рипнули двері на сторожці. Старий вийшов на ганочок із ліхтарем. Він гукнув щось у пітьму, звідти озвалися ламкі голоси, приглушені кущами. І тої миті з навісним гавкотом вилетіла з виноградника зграя собак. На вигоні вона розсипалася, пси запетляли, кидалися в різні сторони, збуджено скавуліли. Бухнув постріл. Собаки завмерли, тут же розвернулися й кинулися в його бік.

З другого боку у високих гумових чоботиськах лопотів йому навперейми старий, щось стривожено гукаючи. Він зупинився — і все зрозумів. Це було полювання. Пси гнали лисицю, і лисиця зараз узяла керунок прямісінько на нього. Усміхнувся, розгадавши маневр хитрої звірки. Що ж, він їй підіграє. Витягнув з огорожі тичку і став посеред дороги, щоб затримати собак. Лисиця, блиснувши скляним сльозавим поглядом (такий знайомий йому з дитинства погляд!) шуснула йому між ногами. І тут гримнув другий постріл, прошивши пластикову папку, яку він застромив за пояс. Безвільно зсуваючись у траву, намагався спертися на тичку, але древко хруснуло — і пси перестрибом через нього продовжили свій шалений гін…

Свідчення мисливця

Я, голова районного товариства мисливців Людвіг Ковач, з приводу інциденту, що стався в урочищі Вінкош поблизу с. Кленове, пояснюю таке. Кілька місяців поспіль нам скаржились громади сіл Кленове, Ключки та Визники на лисиць, що нахабно проникають на дворогосподарства, викрадаючи птицю, кролів та цуценят. А недавно потривожений лис накинувся на дітей, що збирали ягоди. На щастя, ніхто не потерпів, зате було виявлено лисячу нору в урочищі Вінкош, біля приватного виноградника.

Ми домовилися про влаштування облави. Напередодні сторож попередив про це інших працівників виноградника та мешканців найближчих будинків. Знаючи повадки лисиці, ми, шестеро мисливців, заступили на позиції ще опівночі. Коли почало світати, собаки вистежили лисиць, що поверталися до