Дай сили заплакати. Роман-видіння - Дмитро Михайлович Кешеля

Дмитро Кешеля

Дай сили заплакати

Роман-видіння

Те, що тримає людину і світ

«Боже великий, дай мені сили заплакати… дай мені духу пережити цю трагічну обставину, яку не можу змінити», — благав герой цієї щемливої історії над труною коханої. І в ті хвилини світ «непізнаної радості, незбагненної таїни, краси і ніжності… бентежних сподівань і далекосяжних мрій», який недавно ще так солодко йшов їм із Віоланною назустріч, «раптово зімкнувся… мертвою хвилею… і невимовною тугою… скам’янів у грудях».

А потім волею незбагненних обставин він опинився на межі світів і в недоступних людині просторах. Йому відкрилося земне і позаземне буття. І навіть себе він побачив у зрілому майбутньому.

Віоланна була з ним у всіх його днях, на всіх дорогах, у всіх думках, вела його світами, дарувала терпкі й світлі, наче «ясминовий дощ», здивування. І в цьому стані буття-небуття він пізнав з нею те, чого в земному житті вони не знали.

Дмитро Кешеля писав не фантастичний роман. Це — глибокий і тремтливий роздум про людину і сили, які тримають її у світі. Про вічність її. І про любов, без якої неможливі і вічність життя, і вічність людини, і вічність любові.

У цьому світлому романі — не трагізм двох романтичних сердець, а потужний струмінь життя. І наснажена мудрістю часів афористичність:

«Життя — це вічний біль, з яким треба боротися і перемагати».

«Дорога закладена в тобі, і все буде гаразд, якщо зумієш її знайти у своєму серці».

«Від тих, хто втрачає смисл життя, відвертається удача».

«Усе проходить, усе минає, як благословенний дощ. Вічна тільки сіль у людських сльозах».

Багато думок, цінних для самопізнання і пізнання світу, й емоцій, без яких кам’яніє серце, прикликає цей роман-видіння, роман-одкровення.

1

З північного боку гори Ловачки, праворуч від Єрусалимських горбів, слалося загадково-усміхнене урочище Рекестр. Здавна його називали Долиною снів. Це була гладенька, як сплячі води у гірському озері, рівнина, оточена величезним насипом, схожим на сторожових псів.

Землі в Долині снів споконвіків були вільними, нічийними, ніхто на них не зазіхав. Тут ніколи не росли кущі, дерева, навіть трави… Вся долина була встелена велетенським килимом зеленого, пишного і тучного моху, з якого постійно спливав кольоровий туман. За ясної погоди він трохи танув, а ось під час негоди, особливо восени і взимку, рівнину заливало таким густим і щільним покровом, що людина, потрапивши сюди, заплутувалась у тумані, як у щільному й клейкому павутинні.

Одні подейкували, що у біблійні часи Господь із небес поскидав сюди бунтівних ангелів. І тому ця земля навіки залишилася безплідною. Інші твердили своє — в Долині снів душі померлих скорботно моляться сорок днів, перед тим як вознестися на небо.

Ще оповідають: долина снів — брама у світ, де зникає матеріальне, закінчується час і починається Вічність…

Коли сов’єтська власть відібрала від людей землю, дійшло і до Долини снів. Оскільки в колгоспі не мав вільно гуляти жоден клапоть землі, місцеве начальство вирішило записати у колгосп і Долину снів. Цим самим влада мала намір назавжди покінчити з чудесами, що коїлися в Рекестрі. У колгоспі прийняли рішення розорати Долину снів і засіяти кукурудзою. Оскільки із місцевих людей ніхто не захотів іти туди із плугом і розорювати сни, завезли техніку із Ракошинського колгоспу.

Трактори з величезними плугами цілий день і цілу ніч перегортали у Рекестрі скиби землі. А на ранок трактористи зі страхом побачили, що все наоране впродовж доби за одну мить кудись зникло. Долина снів лежала в первісному стані: заросла, як і перед цим, волохатими зеленими мохами. Начальство не повірило цьому, обізвало ракошинських орачів лайдаками і наказало знову починати оранку. Наступного ранку все повторилося: ніхто навіть не встиг помітити, в яку мить зорана за добу Долина ставала такою, як була, — незайманою.

Не дочікуючись нових вказівок розгніваного начальства, ракошинські хлопці взялися орати втретє… І більше їх ніхто не бачив. Люди в’єдно з машинами зникли безслідно. Деякі свідки — особливо ті, хто жив ближче до Рекестру, — оповідали: аж до обіду чули гул тракторів. А потім, коли церковний дзвін сповістив полудень, все вмовкло. Люди подумали, що орачі зупинились на обід… Більше ніхто нічого не бачив і не чув.

Того дня, коли з Долини снів таємниче зникли люди і техніка, сталася ще одна ніби незначна, але вельми промовиста подія — онімів сільський бубнар Симко Пітро. Вранці чоловік — здоровий, при умі й тверезій бесіді — подибав у Ловацький ліс за хмизом, а заодно й гриби розвідати. І теж зник. А наступного дня явився додому страшно переляканий, обірваний і, звісно ж, голіруч. На запитання збентеженої родини, де пропадав усеньку добу, Симко впав серед двору на коліна, заламав руки і страшно заричав. Стара Пітраня почала домагатися од чоловіка зрозумілої мови, але той лишень мукав, ричав і весь час тикав у бік Долини снів.

Так більше ніхто ніколи й не довідався про таємницю зникнення в Долині снів ракошинських трактористів. Щоправда, через півроку Симко Пітро заговорив. Видно, йому було щось відомо про трагедію в долині. І тільки починали із Симком про це мову, очі його закочувалися за орбіти. Ним починало лихоманити, з рота текла піна, і бідак знову на кілька день втрачав мову.

Після цього ні гарячі атеїсти, ні набожні християни Долину снів більше не тривожили. Тут не випасали худобу, не садили, не сіяли, навіть близько не будувались. Одна тільки хата Ержії Хащулі з незапам’ятних часів сиротою стояла при самому вході у Рекестр. Ержія доводилась моєму дідові Андрієві близькою родичкою — братовою жінкою — і мала милозвучне прізвисько — тітка Паморока. Вона все життя ходила з пов’язкою на чолі, скаржилась на туман у голові, або, як говорила, — памороку. Через це й нажила таке прізвисько. Ержія оповідала, що туман постійно напливає їй у голову із Долини снів. Він буває рожевим і зеленим. Має не тільки колір, а й запах. Рожевий туман, або, як говорила тітка, «ружова паморока», пахне в її голові базиліком. І