Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

— Тут син ліки вам передав.

— Хе, що ліки? Мені здоровля без них стачить до смерти, — старий легенько штовхнув його на стежку поперед себе. — А Павлик сердиться, що я не лікуюся. До себе мене жити кличе. І Маруся кличе. Я їм обіцяю, що на зиму спущуся в Мукачево. Але то лише казки. Мені вода з труб смертю пахне. Їда городська — як мило. Та й сидіти коло телевізора, як гній невивезений, я не годен.

Підійшли до сторожки. Сіли під навісом, укритим толем. З дощатого стола дід змахнув на землю крихти й лушпайки. Бозна-звідки в його руці з'явився щербатий запітнілий графин. Зацямкотіла золотава «леанка». Лоскітно-кислуватий аромат діткнувся ніздрів.

Гість невпевнено став відмовлятися.

— Чоловіче добрий, послухай вісімдесятирічного бетяра: ніколи не шкодуй від себе погар вина.

Випили. Вино було легким, пахучим, з солом'яною гірчинкою. Над виноградником зависла тиша. Лише вітерець порушував безгоміння і стара ворона інколи огризалася з корчавої вільхи.

— Мала ворона, а великий писок має, — кивнув, лукаво посміхаючись, старий. — Я й сам живу, як потя. Там ягоду вщипну, там яблучко, горішок. Розлінився ниньки народ, урожай на деревах лишають. А так — капуста, крумплі і пасуля — руська годуля. Козу тут тримаю. Трафляється, Дуці зайця притягне чи фазана.

Пес Дуці піднімає розумні очі, прислухається, що про нього кажуть.

— А вліті тут благодать, — утішно воркоче дід. — Начальник мені дозволив насадити вздовж огорожі свої корчики. От і бабраюся з ними. Вони тракторами свою ізабелу мотлошать, а я свій шорик руками обробляю. Зате з моїх грона, як коти, звисають. І окові любо, і в погар не ганьба налити.

У верховітті яблунь тануло відлуння дзвону з сільської церкви.

— А в село часто спускаєтесь?

— А раз-двічі на тиждень. Якісь харчі невістка приладить. І на службу Божу хожу. Колись сам дзвонив у церкві, а після операції на коліні не лізу на турню. Церквиця в мене тут і своя є. Он там під старим горіхом печера з камінним хрестом. Прийду, постою, попрошу собі: Господи, пужай мене, кілько хочеш, лише не карай… Бог, коли хоче покарати чоловіка, то відбирає ум. Пригадую, легінчуком був. Розуму — як у блохи цицька. Коли в село руські заходили, розумні людкове попряталися. А я навісив срібну няньову годинку, взяв образ і пішов з бабами насперед них. Годинку вхопив перший солдат: «Давай сюда, мать тваю». Інші, котрі молодші, за жінок узялися. Дітваків у добровольці лудили. Свальба сорочку найде. І до мене прийшов офіцер: «Солдатом бить хочеш, парнішка?» — «Ай». — «Тогда показивай, у кого лошаді». Коней і вози позабирали, стріляли в бочки з вином і губами ссали з дірок. Нам, дітвакам, дали форму і погнали перед собою. Добровольці! Через три тижні запхали мені в руки дві гранати і показали на бетонний бункер над дорогою: «Унічтожіть!» Підповз я, жбурив гранати і сам упав. До тями прийшов серед мадярів. Добре, що з Мукачева там служив чоловік, мій дідо в нього винницю пораяв. Слово за мене сказав, не вбили, нагодували. А через місяць я втік, блудив хащами, доки не вийшов на своїх. Втішився, а вони не дуже. Довго радилися — плінний я чи дизертир. Так і не досудили, відправили з іншими неборачиськами в Сибір. Та під Алтаєм наш поїзд розсипався, і склепали ми собі з тих трісок лагерьок. Оно так: ліпше псові муха, як п'ясть поза вуха…

Старий перепрошує і шкандибає в хлівча кинути козі сухих віників. Утробно гугнить звідти:

— Питаєш, як там жилося-малося… А так, бідного гадина й на коні вкусить. Ми дорогу насипали з каміння. По сто метрів тягли за день. Такі голодні, що гору з'їли би. Як вивели нас у поле, ожили хлопці — морква, капуста, бурак. А садили вигнані куркульські жони й доньки. І що собі думаєш, купили вони в конвоїрів за самогонку мене собі в поміч. Дров нарубати, гній вивезти, сесе-тото. Робота як робота. Зате яка їда! Наївся я, як на Великдень, і в хлів іду спати. А неволяшна жінчовка посмішкується, як пес на гарячі крупи. Я, каже, мужичок дорогий, тебе не лише для чорної роботи взяла. І перину збиває на постелі. Я почервонів, як рак, і з хижі бігом. Газдинька через вікно лише гойкнула: «Не хочеш ти, захоче другий». Так і сталося. Вернули мене каміння цубрити, а до них іншого послали. Поміняв я око на коко… Хлопці, конечно, сміялися. А я не шкодував. Сто років мак не родив, а голоду не було. Тюрма не тюрма, а совість мати треба.

Бурими черепашачими нігтями старий підчіпає цигарку, за мить пускає в рукав гірку цівочку.

— Як Сталін умер, нас домів порозганяли. В селі на мене позирають, як на криваву сорочку. І урядники, й ті, чиї коні ми з солдатами позабирали. Покрутився я місяць-другий — і втік у хащу, — показав цигаркою на закожушений лісом узгірок. — Зліпив хижку з лободи, живу якось. Ліпше своє горе, як чужий гаразд. Можна би й женитися, коби не ніс довгий, як три тижні. Та женитися — не блюдо розбити. Сестра каже: Мішо, ти вже черствий легінь, за тебе хіба вдовиця піде. А уйшло, що перша її цімборка за мене й пішла. Най буде прощенна на тому світі, скінчилася при родах. А няньо тоді радувалися: висока, до верхньої полиці в коморі сягала. Мама були низькі, весь час ослінчик з-під няня витягали. Це його нервувало…

Спершу я на дорозі робив. Лупали тунель. Але мені то не любилося. Мене тягло до садовини. Коли руські винзавод відкрили, я попросився у винницю. Жона сміховалася: поміняв зарплату на заплату. Обійшов я п'ять сіл, визбируючи в газдів марочні сорти. Як нині тямлю — бокотор, липовина, шосла, цвайгер, трамінер, отелло, золодьоньд… Дідо Митро з Кальника показав мені таке грозно, що восени його веретами обертав від студени і до морозів держав на колах. Сік, як мед густий, стікав з бумбульок. Вино з нього переже возили паніям до Праги. Таким вином доста було губи змастити…

Дали мені ланку. З раннього рана до смерку били ми поклони землі. Засаджували гори, що загучали терням. Каменем викладали тераси, копали й витоптували ярки для води, мурували пивниці, носили на собі гній. А тоді бралися за регураш, плантаж по-вченому. Щоб корч довго жив