Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
І коли їх підвели до столів, запруджених царськими наїдками й напоями, той боєць весь час поглядав поверх цього сліпучого застілля — на вікно в цілу стіну, де знадвору дощ приліпив до шиби кленовий лист. Йому було цікаво й важливо, коли той лист відірветься нарешті й полетить собі з вільним вітром.
Кам'яний грот
Він знав, здогадувався, що десь це існує, мусить бути, якщо існують про це книги і фільми. Навіть там, на зоні, у тісному згромадженні людських тіл і оголених пристрастей, де на одного припадало два квадратні метри простору, деякі леліяли це почуття, жили ним і великою мірою виживали завдяки йому. Він і сам потім не цурався жінок, з цікавістю перехоплював їх погляди — коли відверто закличні, а коли полохкі, і не раз відповідав на них. Але сплески радості тілесного єднання цим і обмежувалися, що, освіживши його, облегшивши, — стікали, як вода в пісок. Можливо, це було дивно, навіть неприродно, але йому не хотілося бути з жодною жінкою аж до ранку, не те що добу, місяць чи все життя. А може, знаючи тільки вузькі нари, він не звик до цього. І не хотів звикати. Не мав потреби.
Втім, із Синичкою це було по-іншому. Щойно розлучившись із нею, вдихнувши на прощання її запах, він знав, що гостро чекатиме цього знову; весь час натикатиметься на думки про неї; у своїй постелі в нічній самотині шукатиме губами ніжну родимку на ключиці; вигадуватиме собі заняття, щоб виконувати його з утіхою передчуття майбутньої зустрічі.
Спочатку він смиренно чекав, що це минеться, розтане, як навіяна мана. Спробував боротися, наказувати собі, а виходило, як із цвяхом: чим сильніше його б'єш — тим глибше входить. І він ходив-митарив із цим солодким цвяхом у серці, з камінцем у черевику, який годі викинути.
Коли він зайшов у ресторан, вона стояла біля шинквасу й пила сік. Та він не підійшов. Сів за дальній столик і якось приречено дивився на неї. Лискуче, як каштан, волосся було гладко зачесане й зібране на потилиці. Тілом донизу стікала чорна і теж блискуча сукня, туго напнута округлостями пліч, грудей, стегон. Бездоганної ліпнини ноги були завуальовані чорними колготками і взуті в елегантні туфельки. Гострі, як його потаємна радість. Щось було в її тугій і лінькувато розслабленій фігурі безсоромно хтиве і водночас таке беззахисне, щось чуже в неприхованій привабливості і нестерпно рідне, — що йому від розчулення залоскотало в ніздрях. І тієї миті він збагнув, холодіючи серцем, що вона йому потрібна, конче потрібна. Навіть якщо не потрібен їй він.
Нарешті вона помітила його і, ніяково посміхаючись, рушила до його столика.
— Привіт, Синичко.
— Привіт, Лесику.
— Ми сьогодні сумненькі?
— Якісь передчуття. Щось серце хоче сказати мені…
— А моє серце, Синичко, радіє, бо ти знову поряд.
— Справді? — огорнула його теплим поглядом. — Я тільки боюся, щоб твоє серце не наситилося мною.
— Дивно, саме про це думав я, коли щойно милувався тобою.
— Лесику, може, я дурепа, може, я кажу не те, але я весь час хочу подобатися тобі. І не впевнена в собі. Раніше, коли я розуміла, що подобаюся іншим, мені було приємно і тільки. А зараз усе, що я роблю, я роблю з думкою про тебе. Для тебе. Я живу тобою, Лесику. Але не бійся, я нічого від тебе не хочу.
— Цього я й боюся.
— Не бійся зі мною нічого, Лесику.
— Вже не боюся.
Вони сміялися, і полум'я свічки на столі ламалося, коливалося, відбиваючись у їх зіницях, засвічуючи їх. І люди за сусідніми столиками з цікавістю оглядалися. Синичка схаменулася:
— Чим ти живеш? Як твої справи?
— Краще, ніж учора, але гірше, ніж будуть завтра.
І знову сміялися. Синичка дзвінко, на повні груди. А він тільки губами і правим оком. Ліве не сміялося.
— А які твої плани на найближче майбутнє?
— Головний план — повезти тебе в Коктебель.
— Коктебель? Це коньяк?
— Це коктейль. Коктейль сонця, моря і вина. Це гарне й наївне містечко. Його будиночки — як жменька рахат-лукуму, розсипаного між крем'янистих пагорбів, що зачепилися за акації, аби не скотитися в море. Там молоді татарки з круглими, як диня, лицями носять пляжами фрукти. Там гуляє солоний бриз, підбитий полиновим духом степу. І платиново-бірюзовий обрій весь час перед твоїми очима, як мрія. Там усі голі, гарячі й засмаглі. Навіть кози. Там вулиці завмирають і застигають, як жарини на вітрі, тільки на світанку. Там на кілометрових бетонних стінах пишуть фарбою вірші. Там на прибережних брилах таблички з іменами поетів, що не мислили свого життя без цього краю. Там на високій горі під гранітною плитою спочиває великий сонцепоклонник Макс Волошин, який заповів приносити до нього камінці з узбережжя. Тверді сльозинки моря. Він і після смерті залишився великим романтиком…
— І ти так романтично розповідаєш. Коли повезеш мене туди? — удавано капризуючи, запитала вона.
— Мабуть, за тиждень.
— Ой, через тиждень у мене день народження. Що ти мені подаруєш?
— Я подарую тобі Карадаг.
— Це що — камінець?
— Ні, ціле кам'яне диво, що піднімається до неба хребтами, скелями, гротами, водограями, печерами й бухтами. Закам'янілий космос, що притягує до себе, як магніт. Вранці його сповиває зеленкуватий серпанок, наповнений сонячним димом, який пронизують блискітки скельних кристалів.
— Що ми там будемо робити?
— Ми будемо пити на терасі «Кам'яного грота» рожевий мускат. Повільно й довго, спостерігаючи, як щодвадцять хвилин міняється відтінок мису Хамелеон.
— А потім?
— А потім я буду любити тебе. Теж повільно і довго, і цикада в густій аличі буде грати нам на своїй зеленій скрипочці.
— А без мускату ти мене не любитимеш?
— Синичко, я любитиму тебе завжди. Навіть якщо ти цього не хотітимеш.
— Не сподівайся, я хотітиму. Я вже хочу, — вона торкнула його під столом туфелькою, притисла ногу до його ноги.
Вогник свічки горів рівно, але в її очах танцювали іскри зовсім іншого вогню. Рука, вигнута човником, повільно посувалася скатертиною до його руки. Він поклав на стіл купюру і, не
