Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

добрішою, приголуб інколи дідуся. В нього ж немає нікого». Лукаво підморгує. «А як же моє навчання?» — питаю. «Пусте. Він тебе влаштує в медичний інститут. Це солідніше». Переночував у нас, а вранці, коли прощався, я побачила, що професор дав йому гроші: «Це вам за труди. Віруня — просто скарб». — «Гарно дякую. Ще трішки — і вона зовсім приручиться. Ось побачите», — захихотів Цвак. Тоді я все і зрозуміла: він продав мене. Продав, як книжку, як цуценя. В шаленстві, в чому була, вирвалася з цієї багатої ями і — бігти. Два дні блукала, як примара, вулицями. Без документів і копійки в кишені. Вночі професор знайшов мене на вокзалі, упав до ніг, плакав: «Не покидайте мене, голубко. Не губіть. Ви для мене, як донька, як мати. Усе, що я маю, — ваше». Я повернулася і невдовзі стала офіційною професорською жоною. Відтоді не чипіла на кухні, не чухала дорогі килими, це робила прислужниця. Розмови про навчання й роботу відпали одразу, чоловік не хотів про це й слухати. Волів, щоб я існувала тільки для нього. Гостей теж не водив, бо хворобливо мене ревнував. Вибиралися кудись дуже рідко, та я й не поривалася, відчуваючи свою неотесаність. Боялася столичних вулиць, людей, життя. Його я знала тільки з книг. Я спала… Господи, яким глибоким і довгим був той сон!

Руки її затрусилися. Дістала графин і жадібно ковтнула з шийки.

— Рік тому він помер. Це мене і розбудило. За дванадцять років спільного життя я по-своєму звикла до нього, хоча полюбити так і не змогла. Можливо, у своїй медицині він і був талановитий, але ніколи не гадала, що талант може бути таким цинічним і нікчемним. Він прищепив мені нехіть до всіх чоловіків. Його не стало, і я зрозуміла, що мертва ще більше, ніж він… Одразу ж знайшлися його донька, перша дружина, ще якісь родичі. Шуліками налетіли на професорське добро, залишивши мене в голих стінах. Та й те, що вціліло, я змушена була продавати, щоб якось жити. Спробувала стати десь на роботу, але на мене вилуплювали круглі очі — без жодного диплома, без професії, без трудової книжки. «Що ви робили досі?» — «Спала летаргічним сном», — хіба що так я могла відповісти.

Жінка ковтнула знову. Графин вона тримала на колінах, приголубивши, як кошеня.

— Далі так жити я не могла. Спакувала речі у дві валізи, замкнула двері осоружної квартири і сіла в поїзд. Приїхала додому — двері на замку. Мама на косовиці, вона, на відміну від безталанної доньки, трудитися вміє і любить. Сіла я коло цієї криниці і думу думаю свою. Коли чую — рипнули бібліотечні двері. Цвак ішов по воду, пісеньку мугикав. Не встигла сховатися. «Білосніжка! Яким вітром?» А я очі на нього звести не можу — гидко. Незчулася, як до бібліотеки мене поволік. Примовляє: «Твій приїзд треба відзначити. І книжки я своїй Білосніжці такі знайду, як нікому». Пішла, бо вдома однаково читати нема що. Відімкнув шафу. «Дюма хочеш? „Трьох мушкетерів“?» — вишкіряється втішно. — «Читала». — «А „Віконта де Бражелона“?» — «Перші частини тільки…» — «Тоді на тобі продовження — четвертий том». Черкнув щось у новенькому формулярі і запхав його до ящика.

Випитує, як живу-маюся, чи не завела собі полюбовника. Якщо ні, то він, мовляв, ще й сам ого-го… Дивлюся на нього й думаю: та це ж ти, паскуднику, мене, материну одиначку, віддав у барліг старого ведмедя. Це ти мене в сімнадцять літ заживо поховав. Та ще й приндишся тут… А він, мабуть, не так зрозумів мій погляд, став мене руками лапати. До столу притис, лізе цілуватися. Запручалася я, вперлася в стільницю і наткнулася рукою на той камінь, на попільницю. Ось і все…

Жінка замовкла. Підвелася.

— Ви куди? — здивувався Правик.

— Як куди? В тюрму.

— Сядьте, — різко наказав. — Ще встигнете.

Хвилини зо дві сиділи мовчки.

— Що мені за це буде? — тихо запитала вона.

— Все залежить від вашого бібліотекаря. Він у важкому стані. Моліться, щоб не помер. А поки що… вважайте, що цієї сповіді не було. Я просто заходив по воду.

Вона пильно глянула на нього. Але в погляді вже не було попереднього напруження. В кутиках прекрасних очей іскрилися дві сльозини. Правик нагнувся за графином.

— Даруйте, можна вас дещо запитати? — промовила жінка. — У вас вигляд бувалого чоловіка. Скажіть, будь ласка, вам доводилося зустрічати абсолютно щасливу людину?

— Абсолютно щасливу? Доводилося.

— Справді? Заздрю вам, — зітхнула вона.

— Даремно заздрите, — махнув рукою майор.

— Чому?

— Ця щаслива людина… вона була божевільною.

І тоді тихий спекотний сільський полудень розітнув жіночий сміх. Сміх був такий невтримний і заразливий, що Правик і собі засміявся. Вперше за цей уїк-енд.

1900 рік [1]

Примітки

1

Саме цю дату зазначено у паперовому оригіналі. Скоріш за все помилково. — Примітка конвертувальника.