Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
— То як писанина? — запитав канадець.
— А все готове. Давно. Лише в книжку не складене. Бо грошей нема на друк. Чекаю. І Вона чекає… Цоркне, буває, під ніч у сінях. Заснується білим протягом крізь одвірок. Стане позад мене. Аж плечі студінню судомить. Постоїть німо, торгне папірець на столі, другий, третій — усе на місці, все уготоване в друк. На людські очі. Усе, як книжка пише… Постоїть, постоїть, хавкне, як стара лисиця, і повіється геть у темний грабівник. А я лишаюся. Живу…
Стіл вибухнув реготом. Дзенькнули келишки. Оповідач з порожевілим лицем обернувся назад — як там мимовільний слухач? І очі їх зустрілися. Вицвілі олов'яні очі старого і блискучі стиглі агрусини його очей. І роти їх пом'якли в зніяковілих, таких схожих усмішках. Якби чоловіки за столом добре приглянулися до незнайомця, вони впізнали б у ньому молодого Мішу. Але вони сповна віддалися відрадному застіллю.
А він так і не торкнувся чаю. Підвівся і пішов до машини, гостро відчуваючи на собі допитливий погляд. І брова над його розсіченим оком дрібно сіпалася.
Озвався і засвітив незнайомий номер телефон.
— Доброго дня. Вас турбують від антиквара зі «Святого Марка».
Цей казенно поставлений голос він упізнав одразу.
— Так, я просив дещо знайти для мене.
— Вас цікавлять люльки?
— Мене цікавить конкретна колекція — полковника Синички.
— Така колекція є. Але мушу зауважити, що вона доступна далеко не кожному охочому.
— Я далеко не кожний охочий. Де колекція?
— Шановний, вам не здається, що ви ставите некоректні запитання?
— Добре, запитаю коректно: скільки вона коштує?
— Колекція не продається.
— Он як. А я гадав, що все продається.
— Гроші інфлюють. Не мені вам про це казати. Колекція міняється на будинок.
— Я не маю тут будинку.
— Будинок є. Ви просто купите його на ім'я, яке задиктує вам рієлтор.
— Ви хочете за чужу колекцію будинок?
— Так, хочу.
— А хуху не хохо?
— Що? Що ви собі дозволяєте?
— Дозволяю собі нагадати, що жадібність фраєра згубить. Бажаючи будинок, фраєр може втратити дитбудинок…
— Якщо ви так, то нічим не зможу вам допомогти, — прошипів телефон і вимкнувся.
«Смішні люди. Як ти правильно, Господи, підмітив дорогою на Голгофу: не мені допомагайте, а собі допоможіть…»
Не сподівався, що знову доведеться навідатися сюди. Ще раз пройти крізь цей смуток. Прочиняти рипучу хвіртку — так стогне стомлене залізо. Топтати буре листя, що в усі часи однаково печальне цієї пори.
Перед директорським кабінетом його перехопила наполошена тітка, але він пройшов, як криголам. «Куди прете? Ви не в себе вдома!» — кричала та навздогін. «Та ні, — кортіло відповісти, — якраз я в себе вдома».
За столиком пив каву з еклерами молодцюватий опецьок з кучерявими бачками. Незадоволено кинув на тацю газету і підкреслено офіційно зронив:
— Слухаю вас уважно.
— Спочатку уважно прочитайте, а слухати будете потім, — відвідувач кинув на стіл папери і вмостився у фотелі під вікном. Тут любила сидіти Синичка.
— Що це? — гидливо спитав директор.
— Це свідчення, — приязно пояснив той. — Щоправда, вони на іноземних мовах. На мовах оригіналу, так би мовити. Але нижче подано короткий зміст. Якщо цього не достатньо, можу порекомендувати гарну перекладачку. Зазвичай їй нічого за це не платять.
— Не треба, — притишено буркнув опецьок, пробігаючи аркуші полохливими очицями. — Але ж це брехня, шановний, не знаю, хто ви там є… Це брудний наклеп. Розправа перед виборами, — він розчервонівся і вищирив рідкі зуби.
— Ви теж берете участь у виборах? — співчутливо запитав прибулий.
— А що? Хіба я не заслуговую?!
— Про те, що ви заслуговуєте, вам скажуть пізніше. А поки що можу вам дати візитівку доброго адвоката.
— Мені не потрібен ваш адвокат!
— Авжеж, ви можете захищати себе й самі. Вольному воля. Поки що, — незнайомець мило посміхнувся і підвівся.
— Зачекайте, — директор кинувся до дверей і замкнув їх. — Не знаю, хто ви, але бачу, що ділова людина.
— Ну, не настільки, як ви…
— Будемо говорити відверто. Все має свою ціну, правда?
— Не все, нешановний. Але обійдемося зараз без філософії. Ось моя ціна. По-перше, ви пишете заяву про звільнення і будете обходити чужих дітей десятою дорогою. До кінця життя.
— Це не чужі діти. Це сироти. Ми їх ставимо на ноги…
— Ви ставите їм ярлики з цінами. Там, у свідченнях, цифри в різних валютах. Не сердіть мене.
— Ні-ні. Я просто…
— По-друге, у виборах ви братимете участь виключно як свідомий виборець. Це країна виборів, і тут нічого не вдієш. Правда?
— Так, я розумію…
— Третє: колекція люльок полковника Синички та інші його речі. Це ви повернете. Все, до останнього цурпалка. Ви заволоділи ними хитрістю за безцінь. А доньку полковника Синички в Братиславі ви не лікували. Там, серед паперів, є свідчення і про це.
— При чому тут я?
— При чому? При чужому антикваріаті, пане Гнидюку.
— Я Гнатюк. Дещо я вже продав…
— Мене не цікавить ваш комерційний талант. Бачу, ви вперто намагаєтесь мене розізлити.
— Я спробую, але…
— На це виділяються вам рівно дві доби. В суботу о вісімнадцятій годині всі речі полковника Синички повинні бути на своєму місці. Ви були на квартирі?
— Був. Я дуже добре ставився до Елеонори Василівни.
— Це вам зарахується. Ключі від квартири вам передадуть в суботу вранці. Більше не відбиратиму вашого часу. Попереду у вас багато справ.
— Навіщо вам люльки? — крикнув йому навздогін директор. Голос був дратівливий, мармиза в розпачі.
Незнайомий зупинився в дверях.
— Як вам пояснити? Хтось любить дітей, а хтось люльки…
— Я дам вам замість них гроші.
— Дякую. Гроші залишіть собі. Безробітним вони більше потрібні.
Біля хвіртки він зібрався з силами, щоб знову пережити скрип утомленого заліза. Сторож із дерев'яним обличчям вийшов зі своєї халабуди, готовно виструнчився на безпечній відстані.
— Знайдеться мастило, щоб змастити двері? — запитав його цей дивний чоловік.
— Завтра змащу. З дому принесу.
— Зробіть це,
