Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

Смертельна провина.

МИ ГОСПОДАРІ, МИ РАБИ.

МИ ВСЮДИ, МИ НІДЕ.

МИ ЗЕМЛЕВПОРЯДНИКИ.

МИ ВОЛОДАРІ БАГРЯНИХ РІК.

Чи можливо, що «ми» означає цих трьох чоловіків? Чи можливо, що Кайюа, Серті й Шернсе і були ті володарі «багряних рік»? Що вони змовилися проти всього міста і змова ця стала мотивом їхнього вбивства?

40

Вхідні двері цього разу були прочинені. Зайшовши всередину, Ньєман відразу повернув праворуч і опинився в заскленій веранді. Сутінь. Тиша. Чванливі обриси оптичного приладдя. Поліціянт дістав револьвер і, стиснувши його руків’я, обійшов приміщення. Нікого. Лише тіні дерев, проймаючись крізь прозорі склоблоки, далі танцювали на підлозі.

Ньєман повернувся до житлової частини будинку. Зазирнув до чекальні, зануреної в морок, відтак перетнув мармуровий передпокій; у кошику стояли ціпки з головками з рогу чи слонової кістки. Він зайшов до вітальні, заставленої масивними меблями й завішеної важкими портьєрами, потім до кількох старомодних спалень, де здіймалися ліжка з лакованого дерева. Нікого. Жодних слідів боротьби. Жодних слідів утечі.

Не опускаючи револьвера, Ньєман рушив до сходів і піднявся на горішній поверх. Заглянув до невеличкого кабінету, в якому пахло паркетним воском і сигарами. На потертому килимі стояли валізи з м’якої шкіри і з золоченими замками.

Поліціянт ступив кілька кроків уперед. Від місця тхнуло загрозою, смертю. Крізь овальне вікно він побачив верхівки високих дерев, які невпинно шарпав лютий вітер. Поміркувавши, Ньєман збагнув, що це віконце мало б виходити просто на скляний дах веранди. Він рвучко розчахнув його й кинув погляд на прозору покрівлю.

У жилах йому захолола кров. У забризканих дощем прямокутниках скла мерехтіло злегка викривлене відображення тіла Шернсе. Розкинуті руки, зведені докупи ноги — поза розіпнутого Христа. Мученика, що відзеркалюється в озері зеленавої гуаші.

Ньєман задавив крик люті, що мало-мало не вихопився з його горла, і ще раз глянув на жахливий образ, намагаючись визначити, де ж насправді є тіло. Раптом він збагнув і, висунувшись із вікна, поглянув угору. Труп гойдався просто над віконцем.

Едмон Шернсе, немов моторошна ліпнина на фасаді будинку, висів розіпнутий на стіні під вітром і дощем.

Комісар вискочив із маленького кабінету й, затинаючись, вибіг вузькими дерев’яними сходами на горище. Розчахнувши дахове вікно, поліціянт схопився за ринву й висунувся якомога далі, щоб поглянути на труп Едмона Шернсе зблизька.

Очей на обличчі мерця не було. Порожні очниці заливав дощ. Широко розкинуті руки закінчувалися кривавими оцупками. Труп у цій позі тримали звої блискучого дроту, скрученого так сильно, що він в’їдався в задубіле смагляве тіло. Ньєман, якому вітер шмагав обличчя бризками дощу, підбив підсумок.

Ремі Кайюа.

Філіпп Серті.

Едмон Шернсе.

У голові вихорем проносилися думки, у яких тепер він був цілковито певен. Ні, убивства вчинив не збоченець-гомосексуаліст, який шукав молодиків із характерним обличчям чи зовнішністю. Ні, це не був серійний убивця, що в нападі сліпої люті приносив у жертву випадкових, ні в чому не винних людей. Тут ішлося про вбивцю з раціональним мисленням, який позбавляв своїх жертв найважливіших біологічних ознак, ознак особистості. І керував ним конкретний мотив — помста.

Відпустивши ринву, комісар повернувся всередину горища. У всьому мертвому будинку панувала тиша, чути було тільки калатання Ньєманового серця. Комісар знав, що його пошуки тут ще не закінчені. Цей кошмар мав ще один логічний висновок: тіло Жуано було десь тут, у цьому будинку.

За кілька годин до того, як вбили його, Шернсе вбив сам.

Ньєман оглянув кожну кімнату, зазирнув до кожної шафи, кожного закутка. Він перевернув догори ногами кухню, вітальню, спальні. Обшукав садок, перекинув усе в хижці, що стояла попід деревами. Лише після цього він виявив на першому поверсі, під сходами, заклеєні шпалерами двері. Ньєман висадив їх, зірвавши з завіс. За дверима виявився вхід до підвалу.

Комісар збіг східцями, подумки відтворюючи послідовність подій. Якщо він застав лікаря в підштаниках і майці об одинадцятій, отже, той саме завершив свою криваву операцію — убивство Жуано. Саме тому Шернсе вимкнув телефон. Саме тому він старанно прибирав кабінет, де, мабуть, і зарізав юного лейтенанта одним із тих хромованих стилетів, які лежали в китайському пеналі. І саме тому він передягнувся в новий костюм і зібрав валізи.

Сліпий дурень, Ньєман допитував ката, який щойно закінчив своє криваве діло.

У підвалі комісар побачив обсновані павутиною залізні стелажі, на яких стояли сотні пляшок із вином. Темні денця, червоний віск, жовто-коричневі етикетки. Поліціянт обнишпорив кожен закапелок, пересовуючи бочки й перекидаючи стелажі, з яких гамузом падали пляшки, розбиваючись на друзки. Від калюж вина линули хмільні випари.

Обливаючись потом, лаючись і відпльовуючись, Ньєман урешті помітив на підлозі дві залізні стулки. Збивши замка, він розчахнув їх.

Тіло Жуано лежало в ямі, наполовину занурене в чорну їдку рідину. Довкола нього плавали зелені пластикові пляшки з-під засобу для чищення каналізації. Хімічні сполуки вже почали свою страшну роботу, вбираючи з тіла гази, роз’їдаючи плоть, перетворюючи її на густу кашу й знищуючи поступово те, що ще недавно було Еріком Жуано, лейтенантом кримінальної поліції Ґренобля. Широко розплющені очі юнака, що, здавалося, дивились просто на комісара, блищали з глибини цієї жахливої могили.

Ньєман поточився назад і несамовито скрикнув. Він відчув, як ребра розпирають йому грудну клітку, наче парасолька, що розгортається. Схопившись рукою за стелаж, під брязкіт і гуркіт пляшок він вивергнув із себе всі нутрощі, усю лють і всі докори сумління.

Він не пам’ятав, скільки часу пробув там, серед випарів вина й кислоти. Але десь із глибин його свідомості, немов припливна хвиля, чорна й руйнівна, здіймалася й міцніла впевненість, остаточна істина, що не мала нічого до вбивства Жуано, проте кидала нове світло на серію вбивств у Ґерноні.

Марк Кост указав був на спорідненість трьох речовин, що позначали кожне з убивств: вода, лід, скло. Тепер Ньєман розумів, що важило не це. Важило те, як знаходили кожне тіло.

Ремі Кайюа було знайдено через відображення у воді річки.

Філіппа Серті — через відображення у кризі льодовика.

Едмона Шернсе — через відображення в скляному даху.

Убивця розміщував трупи так, щоб спершу побачили їхнє відображення.

Що це значило?

Навіщо вбивця завдавав собі стільки клопоту, щоб створити цей ефект роздвоєння?

Ньєман не міг пояснити причин такої поведінки, та він відчував зв’язок між цією подвійністю,