Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

З іншого боку, комісар не знав, як припасувати до свого розслідування решту історії: всю ту маячню про дівчинку та її матір, яких переслідували «демони».

— І який твій висновок? — запитав Каріма Ньєман.

Молодий араб нервово вертів у руках грудку цукру.

— Я гадаю, минулої ночі демони прокинулися, чому — не знаю. Серті приїхав до моєї діри й пробрався до школи та до гробівця, щоб перевірити щось, пов’язане з втечею тої жінки у вісімдесят другому році.

— Тобто Серті — один із твоїх демонів?

— Саме так.

— Але ж це безглуздя, — відказав Ньєман. — У вісімдесят другому Філіппові Серті було дванадцять років. Ти справді гадаєш, що такий недоліток може налякати дорослу жінку, матір родини, і буде ганятися за нею по всій Франції?

Карім Абдуф насупився.

— Знаю. Не все ще сходиться.

Ньєман усміхнувся й замовив ще одну каву. Він поки не вирішив, чи слід вірити всьому тому, що розповів йому Карім. Не вирішив він і те, чи слід довіряти цьому довганеві — метр вісімдесят п’ять на зріст — із растаманськими дредами, що носить нестатутний автоматичний пістолет і роз’їжджає на вочевидь краденому «Ауді». Але історія Абдуфа видавалася не більш божевільною, ніж його власне припущення про те, що вбиті були винні в якомусь злочині. До того ж пристрасний запал молодого араба був збіса заразливий.

Урешті-решт Ньєман вирішив довіритися цьому молодикові. Він дав йому ключ від свого особистого «кабінету» в університеті, де Карім міг ознайомитися з матеріалами справи, а потім утаємничив його в приховані аспекти свого розслідування.

Приглушеним голосом комісар розповів йому про своє глибоке переконання в тому, що жертви вчинили якийсь злочин, — може, й не один, — а вбивця прагнув їм помститися. Ньєман навів ті мізерні докази, що підтверджували це припущення: шизофренія і грубе поводження з дружиною Ремі Кайюа, покинутий склад і зошит Філіппа Серті. Згадав комісар і про «багряні ріки», зізнавшись, що не розуміє значення цієї дивної фрази, а відтак пояснив поточну ситуацію: він чекає на результати другого розтину, адже труп може містити нове повідомлення від убивці.

Крім того, були також непевні сподівання, що на вудки, закинуті по всій місцевості, спіймається щось суттєве. Зрештою, стишивши голос ще сильніше, комісар розповів про Еріка Жуано і свою стривоженість його тривалою відсутністю.

Абдуф поставив кілька уточнювальних запитань: схоже, його неабияк зацікавило зникнення лейтенанта. Ньєман своєю чергою запитав:

— Маєш якусь гадку щодо цього?

Молодий поліціянт утомлено всміхнувся.

— Ту саму, що й ви, комісаре. Боюся, ваш хлопчина вскочив у халепу. Він натрапив на слід і захотів розібратися у всьому сам, щоб похизуватися перед вами. Мабуть, наштовхнувся на щось справді важливе, але ця знахідка коштувала йому голови. Я хотів би помилятися, але скидається на те, що ваш Жуано — можливо — дізнався, хто вбивця, і — можливо — поплатився за це життям.

Запала мовчанка. Ньєман дивився на далекі вогні поліційної застави. Відтоді як прокинувся в бібліотеці, він думав те саме, хоч і не наважувався зізнатися собі в цьому.

— Не вважайте мене циніком, комісаре, — озвався знову Карім. — Сьогодні від самого ранку я потрапляю з одного жахіття до іншого. І ось я тут, у Ґерноні, де орудує вбивця, що видирає своїм жертвам очі. Та ще й сиджу навпроти вас, П’єра Ньємана, славетної людини, видатного поліціянта Франції, який, схоже, так само спантеличений цим усім, як і я… Тому я вже нічому не здивуюся. Я гадаю, що ці вбивства прямо пов’язані з моїм розслідування, і, повірте, я готовий пройти його до кінця.

Поліціянти вийшли з кафе.

Було вже по півночі. Надворі сіявся дрібний дощ. Віддалік, незважаючи на мрячку, жандарми й далі перевіряли машини, що терпляче чекали на дозвіл проїхати. Декотрі водії визирали з напівопущених віконець, обережно поглядаючи на поліційні автомати, що зблискували під дощем.

За звичкою комісар скинув оком на пейджер. На екрані світився виклик від Коста. Ньєман негайно зателефонував судовому медикові.

— Що сталося? Ти закінчив розтин?

— Не зовсім. Але я хотів би вам дещо показати. Тут, у лікарні.

— Телефоном розповісти не можеш?

— Ні. До того ж я чекаю результатів інших аналізів, вони мають бути з хвилини на хвилину. Приїжджайте. Я буду готовий до вашого приїзду.

Ньєман завершив розмову.

— Є новини? — запитав Карім.

— Можливо. Мені треба побачити нашого судмедексперта. У тебе які плани?

— Я приїхав сюди, щоб допитати Філіппа Серті. Він мертвий, тож я перейду до наступного етапу.

— А саме?

— Треба визначити обставини смерті батька Жюдіт Еро. Він помер тут, у Ґерноні, і я майже впевнений, що мої демони доклали до цього руку.

— Гадаєш, убивство?

— Цілком імовірно.

Ньєман із сумнівом похитав головою.

— Я перерив архіви всіх жандармерій і комісаріатів у цій місцевості за двадцять п’ять років і не знайшов нічого, що викликало б підозру. Знову ж таки, Серті був хлопчиком, коли…

— І все ж я перевірю. У кожному разі я впевнений, що між цією смертю та кимось із ваших жертв існує зв’язок і я його знайду.

— З чого почнеш?

— Із цвинтаря. — Карім усміхнувся. — Відвідування цвинтарів уже стало моєю звичкою, я на цьому спеціалізуюсь. Хочу пересвідчитися, що Сільвен Еро справді похований у Ґерноні. Я вже зв’язався з Таверле й розвідав про Жюдіт Еро, єдину доньку Фаб’єнн і Сільвена Еро, що народилася в 1972 році тут, в Університетському медцентрі. Так сказано в свідоцтві про її народження. Лишилося тепер глянути на свідоцтво про смерть її батька.

Ньєман простягнув йому клаптик паперу з номерами свого мобільного й пейджера.

— Для конфіденційної інформації користайся пейджером.

Карім Абдуф сховав аркушик до кишені й напівповчальним-напівнасмішкуватим тоном прорік:

— «Під час розслідування кожен факт, кожен свідок — це дзеркало, у якому відображається справжня суть злочину…»

— Що ти верзеш?

— Я був на одній із ваших лекцій, комісаре, коли вчився у школі інспекторів.

— І що з того?

Карім підняв комір куртки.

— А те, що, згідно з вашою теорією дзеркал, наші розслідування стоять так. — Він звів долоні й поволі розташував їх одна проти одної. — Кожне з них відзеркалюється в іншому, тямите? А в «мертвій зоні» — чорт забирай, я у цьому впевнений! — на нас чекає убивця.

— Як я зможу з тобою зв’язатися?

— Я сам вам подзвоню. Я просив собі мобільний телефон, але в бюджеті Сарзака на дев’яносто сьомий