Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

Голос був низький, спокійний. Невисокий на зріст, проте міцної статури, чоловік, як видавалося, мав понад шістдесят років. Над високим, смаглявим, також позначеним темними цятками чолом буйними хвилями здіймалося сиве, аж біле, волосся. Грубі риси обличчя, дебелий торс — лікар скидався на кам’яну брилу, непохитну й загадкову, і тим дивніше було бачити його, вбраного лише в майку та білі підштаники.

— П’єр Ньєман, комісар поліції. Я дзвонив у двері, але ніхто не відповів.

— А як ви зайшли?

Ньєман ляснув пальцями, наче фокусник у цирку.

— Професійні навички.

Чоловік делікатно всміхнувся, не виказуючи невдоволення такою нахабністю поліціянта. Він закрутив воду, натиснувши ліктем на довгий важіль крана, і зі здійнятими руками пройшов через засклену кімнату до вішака з рушником. У сутіні виднілося приладдя для перевірки зору, мікроскопи, анатомічні таблиці з внутрішньою і зовнішньою будовою ока.

— Сьогодні по обіді до мене вже навідувався один поліціянт. Що потрібно вам? — промовив Шернсе беземоційним тоном.

Ньєман стояв за кілька метрів від лікаря. Він усвідомив, що лише тепер зауважив характерну рису цього чоловіка, те, що вирізняло його з-поміж інших. Очі. Погляд Шернсе був безбарвний, а сірі райдужки надавали йому схожості зі зміїним. Очі скидалися на два крихітні акваріуми, у яких плавали хижі, покриті залізною лускою істоти.

— Я саме хотів би поставити вам кілька запитань щодо нього, — пояснив Ньєман.

Чоловік поблажливо всміхнувся.

— Несподівано! Тепер поліціянти розслідують роботу один одного?

— О котрій годині він приходив до вас?

— Близько шостої вечора, як мені видається.

— Так пізно? Ви пам’ятаєте, про що він вас запитував?

— Так, звісно пам’ятаю. Він розпитував про пацієнтів клініки, що біля Ґернона. У ній лікуються діти з вадами зору. Вони мої постійні пацієнти.

— Що саме він хотів знати?

Шернсе відчинив шафу з червоного дерева, дістав звідти світлу, з вільними рукавами сорочку й кількома вправними рухами одягнув її на себе.

— Його цікавили причини цих недуг у дітей. Я пояснив, що йдеться про спадкові хвороби. Тоді він зажадав знати, чи можна припустити зовнішню причину таких хвороб, наприклад отруєння або неправильне лікування.

— І що ви відповіли?

— Що це безглуздя. Генетичні захворювання виникають через ізольоване розміщення Ґернона і шлюби між кревними родичами. Хвороби переносяться з кров’ю й повторюються раз по раз у наступних поколіннях. Це явище добре відоме, воно часто трапляється у відокремлених спільнотах. Наприклад, у регіоні біля озера Сен-Жан у Квебеці або в громадах амішів[53] у Сполучених Штатах. Те саме й у Ґерноні. Мешканці долини мають обмаль контактів із зовнішнім світом… Тож я не бачу потреби шукати ще якесь пояснення цьому явищу.

Анітрохи не ніяковіючи через Ньємана, лікар узявся надягати темно-сині штани зі сріблястої, злегка переливчастої тканини. Убирався Шернсе напрочуд елегантно.

— Він запитував вас іще про щось? — провадив далі поліціянт.

— Так, про трансплантації.

— Про які трансплантації?

Окуліст защіпував сорочку.

— Очні. Я зовсім не зрозумів, про що йому йдеться.

— Він не пояснив, навіщо це йому потрібно?

— Ні, але я докладно відповів на всі його запитання. Скажімо, він хотів знати, чи хтось міг би бути зацікавленим у видаленні очей, щоб пересадити рогівку.

Отже, Жуано взявся за «хірургічний» слід.

— І що?

Лікар закінчив одягатися й провів тильним боком долоні по підборіддю, немов перевіряючи, наскільки відросла щетина. На скляних стінах кімнати танцювали тіні дерев.

— Я пояснив йому, що така операція не має сенсу. Нині рогівку для пересадження знайти неважко. До того ж у виготовленні штучних органів досягнуто значного прогресу. Що ж до сітківки ока, то її досі не навчилися зберігати. Тому про її трансплантацію не може бути й мови… — Лікар злегка скривив губи в посмішці. — Знаєте, ці історії про торгівлю органами — значною мірою лише вигадки простолюду.

— Ще про щось він вас запитував?

— Ні. Мої відповіді його вочевидь розчарували.

— Ви не радили йому звернутися ще кудись? Не давали йому якоїсь адреси?

Шернсе лагідно розсміявся.

— Їй-богу, скидається на те, що ви загубили колегу!

— Прошу вас відповісти. Чи можете ви сказати, куди він подався після зустрічі з вами? Він повідомляв, куди збирається йти?

— Ні. Він мені про це нічого не казав. — Обличчя лікаря спохмурніло. — Мені, одначе, хотілося б знати, що відбувається.

Ньєман дістав із кишені полароїдні знімки трупа Кайюа й поклав їх на стіл.

— Ось що.

Шернсе надів окуляри, засвітив невеличку лампу на триніжку й узявся розглядати фотографії: підняті повіки, порожні западини очниць.

— Господи Боже… — прошепотів окуліст.

Здавалося, те, що він побачив, ужахнуло його, але водночас і зачарувало. Ньєман зауважив на другому кінці столу набір хромованих стилетів у старовинному китайському пеналі. Комісар вирішив перейти до нової серії запитань — одного фахівця свого діла іншому.

— У нас дві жертви в такому стані. Як ви гадаєте, цих каліцтв могла завдати рука професіонала?

Шернсе підвів погляд. Обличчя його було всіяне краплинами поту. Кілька довгих секунд він мовчав, а відтак промовив:

— Боже мій… Що ви маєте на увазі?

— Я кажу про видалення очей. Ось знімки великим планом. — Ньєман простягнув йому фотографії очних ямок у наближенні. — Чи впізнаєте ви тут роботу лікаря? Можливо, якісь характерні надрізи? Убивця вийняв очі, але ретельно подбав, щоб не зачепити повіки: це звична практика? Чи потребує така операція вагомих знань в анатомії?

Шернсе знову схилився над світлинами.

— Хто ж міг таке учинити? Що за чудовисько… А де це сталося?

— Неподалік Ґернона. Лікарю, прошу вас відповісти на моє запитання: як ви гадаєте, може це бути справою рук професіонала?

Окуліст випростався.

— На жаль, я… я не знаю.

— Як, на вашу думку, діяв убивця під час цієї операції?

Лікар підніс фотографії до очей.

— Гадаю, він просунув під очні яблука якийсь гострий інструмент… перетнув ним зоровий нерв і окорухові м’язи завдяки піддатливості повік. Потім, гадаю, він пласкою частиною леза вивернув око з очниці. Як переверетають монетку, розумієте?

Ньєман заховав світлини до кишені. Лікар стежив за кожним його рухом, здавалося, він досі бачить жахливі картини крізь тканину пальта. Сорочка його потемніла на грудях від поту.

— Я хотів би поставити вам ще одне запитання загального характеру, — мовив Ньєман. — Не поспішайте відповідати, подумайте як слід.

Лікар відступив від столу. По веранді метлялися тіні дерев. Чоловік дав знак поліціянтові казати далі.

— Що спільного, на вашу думку, між очима й долонями людини? Який зв’язок може бути між цими двома частинами людського тіла?

Окуліст пройшовся по кімнаті. До нього поверталися спокій і впевненість науковця.

— Це очевидно, — сказав він по якомусь часі.