Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

Молодий слідець схилився на прощання по-арабськи та зник, блискавичний, наче клинок шпаги.

Ньєман підійшов до своєї машини, кинувши останній погляд на блискучий «Ауді», що рвонув із місця, розтанувши в дощовій млі. Комісар зненацька відчув себе надто старим, надто знесиленим, немов придавленим тягарем ночі, років, невпевненості. Присмак небуття стояв у горлі. Та водночас він чувся сильнішим: тепер у нього був союзник.

І то небиякий.

39

Кристали вигравали кольорами веселки: червоним, блакитним, зеленим, жовтим. Переломлене в призмі різнобарвне світло, наче в калейдоскопі, мінилося під прозорим скельцем. Ньєман звів очі від мікроскопа й запитав Коста:

— Що це таке?

Судовий медик відповів здивованим тоном:

— Це скло, комісаре. Цього разу вбивця помістив на труп скляні крихти.

— Куди саме помістив?

— Знову в очниці. Під повіки. Немовби дрібні затверділі сльозинки, що пристали до плоті.

Вони перебували в лікарняному морзі. На молодому патологоанатому був закривавлений робочий халат. Ньєман уперше побачив його вдягнутого так, серед фаянсової білості покійницької. Одежа й місце надавали судовому медикові крижаної авторитетності. Очі Коста всміхнулися з-за окулярів.

— Вода, лід, скло. Спорідненість речовин очевидна.

— І сам бачу, — буркнув Ньєман, підходячи до трупа, що лежав на столі посеред приміщення, накритий простирадлом. — Що це означає? Я маю на увазі: на що вказують нам ці шматочки скла? У них є якісь особливості?

— Я чекаю на Астьє. Він подався до себе в лабораторію, щоб докладно дослідити це скло й визначити його точне походження. Заразом він має привезти результати аналізу того порошку й шматочків металу, які ви знайшли на складі. Однак Астьє вже має відповідь щодо чорнила в тому зошиті. На жаль, ви будете розчаровані: йдеться про звичайне чорнило. Нічого особливого. Що ж до цифр, якими списані сторінки, ми не можемо нічого сказати, доки не матимемо більше інформації… Єдине, нам вдалося визначити почерк: це рука Серті, жодних сумнівів.

Ньєман провів долонею проти йоржика волосся: він мало не забув про свої знахідки на складі. Запала мовчанка. Поліціянт звів голову й раптом помітив, як очі Коста зблиснули розумінням, немовби йому нарешті вдалося розв’язати складну математичну задачу.

— Що таке? — роздратовано запитав комісар.

— Та нічого. Просто… Вода, лід, скло. Це все речовини кристалічної будови…

— Я ж сказав тобі, що й сам це бачу.

— …які відповідають кожна різній температурі.

— Тобто?

Кост склав долоні докупи.

— Структура цих речовин формується на різних щаблях температурної шкали, комісаре. Холод криги. Кімнатна температура води. Лютий жар, щоб перетопити пісок на скло.

Ньєман розсерджено махнув рукою, відкидаючи цей висновок.

— То й що з цього? Як це нам допоможе?

Кост втягнув голову в плечі, немовби повертаючись у свою мушлю несміливості.

— Та то так… Лише думка вголос…

— Розкажи мені краще про каліцтва, яких завдано жертві.

— За винятком відтятих до зап’ястка рук, труп має такий самий вигляд, як і труп Кайюа. Лише відсутні сліди тортур.

— Серті не катували?

— Ні. Убивця, очевидно, уже знав те, що хотів знати, і відразу взявся до справи. Вирізав очі й відтяв руки. Потім задушив. Але Серті, схоже, зазнав жахливих мук. Адже вбивця, як видається, спершу скалічив його: відрізав руки, видер очі — і лише потім кінчив його.

— А як його задушили?

— Так само, комісаре. Металевим дротом. Яким спочатку зв’язали. Як і першого разу. Сліди на кінцівках ідентичні.

— А руки? Як йому відітнули зап’ястки?

— Важко сказати. У мене таке враження, що вбивця знову ж таки використав дріт, яким ріжуть масло. Він обкрутив його довкола зап’ястка, а потім затягував із неймовірною силою. Нам треба шукати справжнього велета, комісаре. Наділеного надприродною міццю.

Ньєман замислився. Попри всі ці деталі, які дещо прояснювали обставини вбивства, йому ніяк не вдавалося уявити вбивцю. Навіть його силуету. Щось заважало комісарові побачити конкретну людину. Убивця видавався йому скоріше якимось загальним явищем, стихією, глобальною енергією.

— Час убивства? — запитав він.

— Забудьте про це. Через те, що тіло перебувало в холоді льодовика, немає жодної можливості визначити, коли Серті було вбито.

Раптом двері моргу розчахнулися. На порозі постав довготелесий чоловік із малокровним обличчям, приплесканим носом і світлими витрішкуватими очима. Кост представив комісарові Патріка Астьє. Хімік виклав на стіл пластиковий пакетик і відразу ж перейшов до справи:

— Я визначив склад: пісок із Фонтенбло, натрій, свинець, поташ, бура[55]. На підставі пропорції цих складників можна зробити висновок про походження скла. Із такого скла виготовляли склоблоки, знаєте, такі, як у басейнах. Або в будинках тридцятих років. Убивця скеровує нас до якогось місця, заскленого таким чином…

Ньєман різко обернувся й кинувся до дверей. Сліпучим спалахом майнула здогадка: він пригадав стелю й стіни окулістового кабінету. Комісар подумки вилаявся. Це не могло бути збігом: Едмон Шернсе був наступною жертвою убивці.

— Куди ви? — покликав його Марк Кост, коли Ньєман уже розчиняв двері.

— Здається, я знаю, на кого цього разу націлився вбивця. Якщо тільки ще не запізно…

Поліціянт вискочив у коридор, але його нагнав Астьє і схопив за рукав.

— Комісаре, я ще маю розповісти вам про аналіз порошку…

П’єр Ньєман глянув на хіміка крізь запітнілі скельця окулярів.

— Що? Якого порошку?

— Ну, того, що ви зібрали на складі…

— І?

— Це подрібнені кістки, комісаре. Кістки тварин.

— Яких тварин?

— Схоже, щурів. Це видається маячнею, але, по-моєму, ваш Серті розводив гризунів…

Ньємана знову обсипало холодом.

— Пізніше, — витиснув він. — Коли повернуся.

Ньєман мчав автострадою зі швидкістю понад сто п’ятдесят кілометрів за годину, до болю стискаючи кермо.

Якщо Едмон Шернсе — наступна жертва вбивці, отже, він третій, винний у чомусь.

Разом із Ремі Кайюа.

Разом із Філіппом Серті.

А якщо Шернсе винен у якомусь злочині, то значить Еріка Жуано вбив саме він.

Трясця ж його матері! Комісар кусав губи, щоб не закричати. Він знову й знову обмірковував помилки, яких припустився від самого початку, підсумовував власну некомпетентність. Він не схотів поїхати до клініки сліпих через цей свій дурний страх собак. Ось де він уперше втратив слід!

Ось коли він остаточно збився з дороги!

Поки він повільно, наче слимак, просувався у своєму розслідуванні, поки бавився в альпініста на льодовику чи допитував матір Філіппа Серті, Ерік Жуано подався до клініки й виявив там щось важливе. Щось, що привело його просто до Шернсе. Однак юний лейтенант діяв надто гарячково й не зумів оцінити наслідків свого відкриття. Хлопчина не виявив обережності й, розпитуючи лікаря, підійшов упритул до небезпечної для окуліста правди. Вочевидь саме тому Шернсе й прибрав його.

У