Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

Ньєман здригнувся. Від часу розмови з Костом він передчував щось таке, лише не міг чітко сформулювати свою думку. Тепер настала його черга пітніти.

— Що ви маєте на увазі?

— Райдужна оболонка ока неповторна. Тисячі волокон, з яких вона складається, витворюють візерунок, унікальний для кожного з нас. Біологічний маркер, що його визначають наші гени. Райдужка — це така сама важлива ознака людини, як відбитки пальців.

Ось що спільного між очима й долонями: це єдині частини нашого тіла, що містять біологічний або ж — як називають його спеціалісти — біометричний підпис. Позбавте тіло долонь і очей, і ви знищите риси, властиві лише йому. А ким є людина, що помирає без цих рис? Ніким. Безіменним трупом, що втратив свою глибинну ідентичність. А може, й душу. Хто зна… У певному розумінні це, можливо, найстрашніший кінець для людини, який тільки можна уявити. Шмат мертвої плоті, скинутий до спільної могили.

Полиски світла заломлювалися в скляних блоках веранди й відбивались у безбарвних очах Шернсе, від чого ті здавалися ще прозорішими. Уся кімната тепер скидалася на величезне скляне око. Анатомічні таблички, постать чоловіка, що стояв проти світла, гіллясті тіні дерев — усе рухалося, кружляло, неначе в глибинах химерного дзеркала.

Комісара враз осяяло: він подумав про пальці Кайюа, що не лишали відбитків, — ось чому вбивця не відітнув йому рук. Вони його вочевидь не цікавили, адже однаково були анонімними.

Убивця позбавляв своїх жертв біологічних ознак їхньої особистості.

— Як на мене, — мовив далі окуліст, — очі дозволяють ідентифікувати особу навіть точніше, ніж відбитки пальців. Вашим фахівцям там, у поліції, слід було б замислитися над цим.

— Чому ви так гадаєте?

Шернсе всміхнувся в півтемряві. До нього вже повністю повернулася його професорська манера поведінки.

— Деякі науковці вважають, що з райдужки можна дізнатися не тільки стан здоров’я людини, але й усю історію її життя. Адже ці крихітні обідки, що зблискують довкола наших зіниць, містять у собі весь наш генезис… Ви ніколи не чули про іридологію[54]?

Невідь-чому Ньєман відчув упевненість, що ці лікареві слова кидають на розслідування світло з іншого боку. Комісар ще не знав, куди це веде, але відчував, що вбивця поділяв переконання окуліста.

— Ця галузь науки виникла наприкінці XIX століття, — розповідав далі Шернсе. — Один німець, дресирувальник орлів, помітив дивну річ: коли один із птахів зламав лапу, на його райдужці з’явилася золотиста плямка. Немовби цей випадок лишив слід на оці хижака. І такі фізичні відбитки існують, пане комісаре. Я в цьому певен. Хто зна, може, ваш убивця вирізає очі у своїх жертв, щоб знищити сліди якоїсь події, про котру можна було б довідатися з райдужки ока?

Ньєман відступив, і лікарева тінь видовжилася, займаючи порожнє місце. Поліціянт поставив останнє запитання:

— Чому сьогодні вдень ви не відповідали на телефонні дзвінки?

— Бо я відімкнув телефон, — усміхнувся окуліст. — У понеділок я не приймаю і вирішив присвятити день упорядкуванню свого кабінету…

Шернсе знову підійшов до шафи, дістав звідти піджак і одягнув його одним широким, точним рухом. Разом зі штанами піджак утворював вільний темно-синій костюм прямого крою. Немов лише тепер збагнувши причину Ньєманового візиту, окуліст промовив:

— То ви намагалися зв’язатися зі мною? Щиро перепрошую. Це все я міг би розповісти й телефоном. Мені дуже прикро, що змусив вас даремно витратити свій час.

Йому не було прикро анітрохи. Його смагляве обличчя виражало тільки себелюбство й цілковиту байдужість. Либонь, він уже й забув про жахливі дірки на місці очей Ремі Кайюа.

Ньєман ще раз глянув на анатомічні малюнки: кровоносні судини танцювали на білку ока, немов наслідуючи гіллясті тіні, що падали крізь грубе скло стін і стелі.

— Ні, — пробурмотів він. — Я витратив свій час не даремно.

На вулиці комісара чекала нова несподіванка. Спершись на його автомобіль, у сяйві ліхтаря стояв якийсь чоловік і, схоже, дожидався Ньємана. Чоловік — на вигляд араб — був такий самий високий, як і комісар, мав довгі растаманські коси, пістряву шапочку й мефістофельську борідку.

Досвідчений поліціянт уміє розпізнати небезпечного чоловіка, коли натрапляє на такого. Цей довготелесий тип, попри свою невимушену позу, вочевидь належав до цієї категорії. Він скидався на тих наркодилерів, за якими комісар так часто ганявся під покровом паризьких ночей. Ньєман міг закластися, що цей довгань має десь схований пістолет. Комісар поклав руку на свій «MR-73», рушив уперед і не повірив своїм очам: араб йому всміхався.

— Комісаре Ньєман? — запитав чоловік, коли поліціянт був уже за кілька кроків від нього, а потім, не чекаючи на відповідь, сягнув рукою під куртку.

Ньєман нараз вихопив пістолет і прицілився.

— Ані руш!

Чоловік з обличчям, схожим на сфінксове, насмішкувато вищирився з такою впевненістю в собі, яку Ньєман нечасто бачив навіть у найзапекліших злочинців, а потім незворушним голосом промовив:

— Спокійно, комісаре. Мене звати Карім Абдуф, я лейтенант поліції. Капітан Барн сказав, що я зможу застати вас тут.

Блискавичним рухом араб дістав руку з-за пазухи й помахав на світлі поліційним посвідченням. Ньєман, досі вагаючись, заховав зброю й придивився до дивного поліціянта, у чиїх вухах, із-під кіс, зблискували кульчики.

— Ти ж не з аннесійської бригади? — недовірливо запитав комісар.

— Ні, я із Сарзака. Департамент Ло.

— Не чув про такий.

Карім сховав посвідчення.

— Наше існування покрите мороком таємниці.

Ньєман усміхнувся і ще раз зміряв довганя очима.

— То що ж ти за коп?

Сфінкс відважив щигля по антені автомобіля.

— Я той самий коп, якого вам бракує, комісаре.

38

Обидва поліціянти пили каву в невеличкому придорожному кафе на автостраді N 56, де вони зупинилися, повертаючись до Ґернона. Удалині блимали вогники жандармської застави й фари машин, що гальмували перед загородженнями з проблисковими маячками.

Ньєман уважно слухав поквапливу розповідь Абдуфа, поліціянта, який з’явився нізвідки і чиє неймовірне розслідування несподівано виявилося пов’язаним з убивствами в Ґерноні. Однак історія, що її розповів араб, видавалася малозрозумілою. Таємнича жінка, що разом із донькою, яку видає за сина, утікає від демонів, що прагнуть знищити обличчя дитини, вважаючи його небезпечним доказом своїх злочинів… Усе це скидалося б на марення божевільного, коли б серед цього нагромадження нісенітниць молодий лейтенант поліції із Сарзака не надав йому свідчення того, що Філіпп Серті вночі з неділі на понеділок осквернив могилу на цвинтарі невеличкого містечка в департаменті Ло.

А інформація ця була вкрай важлива.

Філіпп Серті — найпевніше — був той, хто вдерся до гробівця. Звісно,