Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

— Едмон Шернсе, — мовив далі Ньєман. — Офтальмолог з Аннесі. — Комісар підійшов до стола, глянув на Каріма, потім перевів погляд на Вермона. — Задушений дротом. Нема очей. Нема рук. Ця серія ще не закінчилася.

Вермон посунувся разом зі своїм кріслом, доки не вперся в стіну.

— Вам же казали… Усі вам казали… — за кілька секунд проскиглив він.

— Що? Що мені казали? — завівся Ньєман.

— Що це серійний убивця. Злочинець-психопат. Як в Америці! Треба було діяти їхніми методами. Скликати спеціалістів. Скласти психологічний портрет… Не знаю… Навіть я, жандарм з провінції…

— Це серія убивств, але не серійний убивця! — криком обірвав його Ньєман. — Це не божевільний. Він мститься. У нього є раціональний мотив, який стосується саме цих жертв. Між цими трьома чоловіками існує якийсь зв’язок, що й став причиною їхнього вбивства! Чорт забирай! Саме це нам треба з’ясувати!

Вермон замовк і лише знесилено розвів руками. Мовчанкою скористався Карім.

— Комісаре, дозвольте мені…

— Не зараз.

Ньєман випростався й нервовим жестом розправив поли свого пальта. Така увага до зовнішності не надто в’язалася з його фізіономією непробивного копа. Карім, однак, не відступався.

— Софі Кайюа втекла.

Очі за круглими скельцями окулярів уп’ялися в нього.

— Як утекла? Ми ж поставили там людину…

— Він нічого не бачив. І мені видається, що панянка вже далеко.

Ньєман далі дивився на Каріма. Немов на дивного звіра, існування якого заперечує всі закони природи.

— Що це ще за нова дурня? — запитав він. — Навіщо ж їй було втікати?

— Бо ви мали рацію від самого початку. — Карім звертався до комісара, але дивився під час цього на Вермона. — Убитих пов’язувала якась таємниця. Таємниця, яка стала причиною їхнього вбивства. Софі Кайюа втекла, тому що знала про цей зв’язок. І тому, що, ймовірно, вона — наступна жертва вбивці.

— Отакої…

Ньєман поправив окуляри. Якусь мить він іще, схоже, обмірковував, а відтак, кивнувши підборіддям, наче боксер, дав Карімові знак розповідати далі:

— Маю ще для вас новини, комісаре. На стіні в помешканні Кайюа був напис. Там мовилося про «багряні ріки», а підписано було «Жюдіт». Ви шукали щось спільне між жертвами. Я вам можу назвати те, що поєднувало Кайюа й Серті. Це Жюдіт, моя дівчинка без обличчя. Її могилу осквернив Серті. А повідомлення, підписане її ім’ям, з’явилося в квартирі Кайюа.

Комісар рушив до дверей.

— Ходімо зі мною.

Розлючений Вермон схопився зі свого місця.

— Авжеж, авжеж! Забирайтеся звідси, обидва! З усіма вашими таємницями!

Ньєман уже виштовхував Каріма в коридор. Навздогін їм нісся крик капітана:

— Ви більше не провадите цього слідства, Ньємане! Вас усунули! Ви це розумієте? Ваша думка більше нічого не важить… Нічого! Ви тепер ніхто! Порожнє місце! Можете собі скільки завгодно слухати маячню цього пройдисвіта… Цього приблуди… Пречудова команда зібралася! Я…

Ньєман зайшов до порожнього кабінету, за кілька дверей від Вермонового. Затягнув туди Каріма, увімкнув світло й зачинив двері, обриваючи потік жандармових вигуків. Узявши стілець, він присунув його Карімові і просто сказав:

— Розповідай.

44

Карім не сів, натомість узявся гарячково оповідати:

— На стіні було написано: «Я повернуся до джерел багряних рік». Літери видряпали чимось гострим і використали кров замість чорнила. Таке побачити — потім ціле життя кошмари снитимуться. А ще й підписано: «Жюдіт»! Мається на увазі «Жюдіт Еро», жодного сумніву. Ім’я мертвої дівчинки, комісаре, яка загинула у вісімдесят другому.

— Нічого не розумію.

— Я теж, — зітхнув Карім. — Але я можу приблизно відтворити послідовність подій, що відбувалися цими вихідними.

Ньєман, який теж не сідав, повільно кивнув головою. Араб мовив далі:

— Отже. Спочатку — ймовірно, у суботу — вбивця прибирає Ремі Кайюа. Нівечить тіло, а потім запихає його в ущелину. Навіщо вся ця вистава, не маю жодної гадки. Наступного дня він затаюється десь у студмістечку й спостерігає за тим, що робить Софі Кайюа. Попервах дівчина сидить удома. Потім, нарешті, виходить, скажімо, десь ближче до полудня. Може, вона подалась у гори шукати свого чоловіка, може, куди-інде, не знаю. Поки Софі не було, убивця пробирається до її помешкання й лишає на стіні повідомлення про свій злочин: «Я повернуся до джерел багряних рік».

— Кажи далі.

— Далі Софі Кайюа приходить додому й бачить напис. Вона розуміє, що значать ці слова, та усвідомлює, що минуле пробудилося і що її чоловік, найпевніше, убитий. Жінка впадає в паніку, зриває з таємниці печать мовчання й телефонує Філіппу Серті, який є або був спільником її чоловіка.

— Звідки ти це все взяв?

Карім нахилився до комісара й півголосом промовив:

— Я гадаю, що Кайюа, його дружина та Серті були друзі дитинства й утрьох скоїли якийсь злочин, коли були малі. Щось, що пов’язане зі словами «багряні ріки» й родиною Жюдіт.

— Каріме, повторюю тобі ще раз: на початку вісімдесятих Кайюа й Серті мали років по десять. Невже ти гадаєш…

— Дозвольте, я закінчу. Філіпп Серті приїздить до помешкання Кайюа і своєю чергою бачить напис. Він теж розуміє, на що натякають «багряні ріки», і не на жарт лякається. Але не можна гаяти ні секунди: треба сховати цей напис, який наводить на якусь таємницю, якої ніхто ніколи не повинен дізнатися. Я переконаний: попри смерть Кайюа, попри страх перед убивцею, який підписався іменем Жюдіт, тої миті Серті й Софі Кайюа думають лише про те, щоб приховати сліди власного злочину. Санітар їде за шпалерами, а потім заклеює ними видряпані на стіні літери. Ось чому в квартирі стояв запах клею.

Ньєманові очі зблиснули. Карім зрозумів, що досвідчений слідець теж зауважив цю деталь, певно, під час розмови з жінкою.

— Протягом усієї неділі вони чекають, — вів далі лейтенант. — А може, намагаються відшукати Ремі, не знаю. Урешті-решт надвечір Софі Кайюа вирішує повідомити про зникнення чоловіка в поліцію. У цей самий час його труп знаходять в ущелині.

— І що далі?

— Тої самої ночі Серті мчить до Сарзака.

— Навіщо?

— Бо вбивця Ремі Кайюа підписався іменем Жюдіт, яка вмерла майже п’ятнадцять років тому й похована в Сарзаку. І Серті це відомо.

— Усе це притягнуто за вуха.

— Можливо. Але минулої ночі Серті разом зі спільником — цілком імовірно третьою жертвою, Шернсе — був у моєму місті. Вони перерили шкільні архіви, а потім подалися на цвинтар і пробралися до гробівця Жюдіт. Куди йдуть найперше, коли шукають мерця? До його могили.

— Нехай так.

— Я не знаю, що Серті та