Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже
Посеред усієї цієї гарячкової метушні, схожої на приготування до війни, Ньєман уперто тримався за особистий аспект справи. Більше, ніж коли, він був переконаний, що знайде вбивцю, якщо збагне його мотив. А мотивом цим могла бути помста. Ось тільки з такою гіпотезою доводилося бути вкрай обережним. Ані влада, ані широкий загал не надто прихильно ставляться до парадоксів, коли йдеться про вбивство. Офіційна версія завжди така: лиходій убиває невинних. Ньєман же тепер намагався довести, що жертви також винні.
Як же діяти в цій ситуації? Кайюа й Серті забрали свої таємниці в могилу. Софі Кайюа не скаже ні слова, а стеження за нею наразі не дало жодного результату. Що ж до матері Філіппа Серті та його колег із лікарні, то їх уже допитали і всі вони знали лише його добропристойний образ. Матері навіть не було відомо про існування складу, хоча він належав її чоловікові, Рене Серті.
І що ж далі?
Зараз Ньєман не міг думати ні про що, окрім однієї загадки, що витіснила з його голови всі решту. Він узяв телефон і подзвонив Барнові.
— Є новини про Жуано?
Юний лейтенант, поліціянт-відмінник, який так палко прагнув працювати поруч із «метром», щоб перейняти його знання, досі не з’явився.
— Угу, — промимрив Барн. — Я послав одного зі своїх хлопців до клініки для незрячих, щоб дізнатися, куди він міг піти потім.
— І?
— Жуано полишив клініку близько п’ятої, — утомленим голосом відповів капітан. — Схоже, він вирушив до Аннесі, щоб навідатися до офтальмолога, професора Ґернонського університету, який лікує пацієнтів тої клініки.
— Ви дзвонили йому?
— Авжеж. І на робочий телефон, і на домашній. Жоден не відповідає.
— У вас є його адреса?
Барн продиктував Ньєманові лише одну адресу: лікар мешкав у будинку, у якому мав робочий кабінет.
— Я швиденько з’їжджу туди, — вирішив Ньєман.
— Але… навіщо? Жуано рано чи пізно з’явиться…
— Я відчуваю себе відповідальним за нього.
— Чому це?
— Якщо хлопчина втнув якусь дурницю, пішов на непотрібний ризик, я певен, він зробив це, щоб показати себе переді мною, вразити мене, розумієте?
— Повернеться ваш Жуано, — заспокійливим тоном відказав жандарм. — Він молодий, ось і взяв собі до голови якесь глупство й тепер іде хибним слідом…
— Я з вами згоден. Але він може опинитися в небезпеці. Сам того не знаючи.
— У… небезпеці?
Ньєман не відповів. Якусь хвилю обидва мовчали. Барн, схоже, не міг збагнути, що має на увазі комісар. Зненацька жандарм вигукнув:
— О! Ледь не забув: Жуано ще телефонував до лікарні. Він хотів зайти глянути на архіви.
— На які архіви?
— Під будівлею Університетського медцентру є величезні підземні галереї, де зберігається вся історія нашого краю: починаючи від народження його мешканців, їхніх хвороб і аж до смерті.
Комісара дедалі сильніше гнітила тривога: отже, світлявий хлопчина іде сам-один власним шляхом. Шляхом, який почався в клініці для сліпих і привів його до офтальмолога в Аннесі, а потім до архівів медцентру. Комісар запитав наостанок:
— Але там, у лікарні, його ніхто не бачив, еге ж?
Барн підтвердив. Ньєман завершив розмову. Одразу ж пролунав новий дзвінок. Тепер уже було не до шифрованих каналів зв’язку, паролів та інших застережних заходів. Тепер усі поспішали. Голос Коста тремтів від хвилювання:
— Мені щойно передали тіло.
— Це Серті?
— Так, це він. Жодних сумнівів.
Комісар видихнув. Усі клаптики інформації, які він зібрав за останні три години, лягли в загальну схему розслідування. Тепер Ньєман міг офіційно надіслати бригаду, щоб ретельно обшукати склад. Кост розповідав далі:
— Є одна важлива відмінність між каліцтвами першої та другої жертв.
— Яка?
— Цього разу вбивця не тільки вибрав очі, але й відрізав обидві кисті рук. Ви цього не зауважили, тому що тіло лежало в позі зародка: кукси були сховані між колінами.
Очі. Руки. Ньєманові здавалося, що між цими частинами тіла має бути якийсь прихований зв’язок. Але яка диявольська логіка поєднувала ці каліцтва, комісар збагнути не міг.
— Це все? — запитав він.
— Наразі все. Я беруся за розтин.
— Скільки часу тобі потрібно?
— Дві години, щонайменше.
— Почни з очей і подзвони мені, коли матимеш щось нове. Я впевнений: там знайдеться якась вказівка для нас.
— У мене таке відчуття, комісаре, ніби я працюю посланцем пекла.
Ньєман перетнув читальну залу. Біля дверей він зауважив присадкуватого поліціянта, що схилився над дисертацію Ремі Кайюа в одній із засклених комірок. Комісар вирішив трохи затриматися й сів навпроти хлопчини.
— Як справи?
Поліціянт підвів очі.
— Працюю.
Комісар усміхнувся і вказав на грубий стос аркушів.
— Нічого нового?
Поліціянт знизав плечима.
— Увесь час про Грецію, олімпіади, спортивні змагання і всяке таке: біг, метання списа, панкратіон[49]… Кайюа пише про священний характер фізичної випроби, установлення рекорду… — Поліціянт скривив губи, немовби не вірячи в те, що розповідав. — Щось на кшталт… спільності з вищими силами. Він стверджує, що в ті часи високі спортивні досягнення розглядали як шлях до спілкування з богами… Наприклад, атлон — тогочасний атлет, — долаючи власні обмеження, міг пробудити сили землі… її родючість, урожайність. Зауважте, щось у цьому є. Коли дивишся на те шаленство, яке діється на деяких футбольних матчах, то справді здається, що спорт пробуджує якісь надприродні сили…
— Що ще важливого ти відзначив?
— Кайюа також пише, що в добу античності атлети водночас були поетами, музикантами й філософами. І цей миршавий бібліотекар особливо наполягає на цій тезі. Він, як видається, шкодує за тими часами, коли душа й тіло були нерозривно поєднані, злютовані в тій самій людській істоті. Звідси й така назва його праці: «Туга за Олімпією». Він тужить за часами цих надлюдей, розумних і сильних, розвинутих духовно й фізично. Тій вимогливій добі Кайюа протиставляє наші часи, коли інтелектуали не можуть підняти кількох кілограмів, а в спортсменів голови набиті тирсою. Він бачить у цьому ознаку занепаду, поділу між тілом і духом.
Перед Ньєманом раптом знову постали атлети з його кошмару. Сліпі примари з закам’янілої реальності. Софі Кайюа пояснювала йому, що, на думку її чоловіка, спортсмени Берлінської олімпіади відновили цю глибинну єдність тіла й думки.
А ще поліціянт подумав про університетських чемпіонів — викладацьких дітей, що, як розповідав Жуано, досягали найкращих результатів у всьому, навіть у спортивних дисциплінах. Ця надздібна молодь на свій лад також прагнула наблизитися до ідеалу
