Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

— Стережися, кажу. І не сплутай нікого іншого з власною тінню.

Карім спробував усміхнутися:

— Чому?

Чоловік знову натягнув балаклаву.

— Бо щось мені підказує: ти ходиш серед мерців.

35

— Чого тільки я не зроблю для вас, лейтенанте… Я навідалася до одного свого колеги з комітету освіти…

Голос жінки бринів грайливим збудженням. Карім був зупинився перед ще одною телефонною будкою, щоб зателефонувати на мобільний директорки.

— Сторож був такий ласкавий, що дозволив нам…

— Що ви знайшли?

— Повну особову справу Фаб’єнн Еро, уродженої Паско. Але це знову глухий кут. Після двох років у Сарзаку ця жінка зникла. Схоже, вона більше ніде не вчителювала.

— І немає жодної можливості дізнатися, куди вона переїхала потім?

— Жодної. Того року вона, схоже, не стала продовжувати свій контракт із Міністерством освіти й не поновила працю на посаді вчительки. Ось і все. Комітет освіти більше не мав із нею жодного контакту.

Карім перебував у якомусь спальному районі в передмісті Сета. Крізь скляні шиби будки він бачив припарковані машини, що яскраво зблискували у світлі вуличних ліхтарів. Те, що він почув, не здивувало його. Фаб’єнн Паско зачинила за собою всі двері, щезнувши разом зі своєю таємницею. Зі своєю трагедією. Зі своїми демонами.

— А звідки ця жінка приїхала до Сарзака?

— З Ґернона, університетського містечка в департаменті Ізер, біля Ґренобля. Вона там учителювала лише кілька місяців. А до того завідувала невеличкою початковою школою в Таверле. Це село в горах Пельву, недалеко від Ґернона.

— Ви дізналися якісь персональні дані?

Директорка стала читати монотонним голосом:

— Фаб’єнн Паско, народилася 1945 року в Корів’є, у долині річки Ізер. У 1970 році вийшла заміж за Сільвена Еро; того ж року здобула перше місце на конкурсі Ґренобльської консерваторії серед піаністів. Власне, вона могла б стати вчителькою музики і…

— Прошу вас, не відхиляйтеся.

— У 1972 році вона вступає до педагогічної школи. Через два роки починає вчителювати в початковій школі в Таверле, також у департаменті Ізер. Там вона працює протягом шести років. У 1980 році цю школу закривають: із Таверле побудували нову дорогу до сусіднього містечка з більшою школою, яку діти тепер могли відвідувати навіть зимою. Фаб’єнн переводять до Ґернона. Їй пощастило: це лише за п’ятдесят кілометрів від Таверле. До того ж це доволі знане в середовищі викладачів університетське містечко, привабливе як центр інтелектуального життя.

— Ви казали, що вона вдова… Вам відомо, коли помер її чоловік?

— Я саме підходжу до цього, юначе, саме підходжу! У 1980 році, коли вона прибуває до Ґернона, Фаб’єнн має прізвище чоловіка — видається, що тут усе добре. Натомість через півроку в Сарзаку вона вже вдова. Отже, її чоловік помер під час їхнього перебування в Ґерноні.

— У її справі є щось про нього? Вік? Професія?

— Це ж лише комітет освіти, лейтенанте, а не детективне агенство!

Карім зітхнув.

— Розповідайте далі.

— Невдовзі після свого прибуття до Ґернона вона пише заяву на переведення. Будь-куди, аби якомога далі від цього міста. Дивно, чи не так? Їй відразу пропонують роботу в Сарзаку. Зрозуміло чому: небагато знайдеться охочих на наші прекрасні місця… Тут вона знову бере собі дівоче прізвище. Наче хотіла перегорнути сторінку.

— Ви ще нічого не сказали про її дитину.

— Справді, в неї була дитина. Народилася 1972 року. Дівчинка.

— Там так і написано?

— Еге ж…

— І яке там стоїть ім’я?

— Жюдіт Еро. Але тут, у Сарзаку, про неї немає жодної згадки.

Кожне слово директорки точно підтверджувало Карімові припущення.

— Вам удалося поспілкуватися з людьми, які знали цю жінку?

— Удалося. Я розмовляла з тодішньою директоркою школи, Матильдою Сарман. Вона дуже добре пам’ятає Фаб’єнн. Дивна жінка, за її словами. Таємнича. Замкнута. Дуже вродлива. І дуже сильна. Метр вісімдесят на зріст. Із широченними плечима… Віртуозно грала на фортепіано. Кажу вам те, що почула від Матильди…

— Фаб’єнн Паско жила в Сарзаку сама?

— За словами Матильди, так, сама. У віддаленій долині, за десять кілометрів від міста.

— І ніхто не знає, чому вона так раптово покинула Сарзак?

— Ніхто.

— І чому за два роки до цього так само поквапно поїхала з Ґернона? Теж невідомо?

— Ні. Мабуть, треба було б звернутися туди… — Жінка завагалася, а потім усе ж наважилася запитати: — Лейтенанте… Чи не могли б ви мені принаймні пояснити, який зв’язок це все має з крадіжкою в моїй школі?

— Пізніше. Ви зараз вертаєтеся додому?

— Ну так… звісно…

— Візьміть із собою все, що стосується Фаб’єнн Паско, і чекайте на мій дзвінок.

— Ну… гаразд. Коли ви подзвоните?

— Ще сам не знаю. Скоро. Я вам усе тоді поясню.

Карім повісив слухавку й знову став розглядати автомобілі на паркуванні. Там були «Ауді», «БМВ», «Мерседеси», блискучі, швидкі — і обладнані антикрадіжними системами. Лейтенант глянув на годинник: було вже по дев’ятій. Час потеревенити зі старим лисом. Карім зателефонував напряму до Анрі Крозьє. У слухавці відразу ж почувся розлючений голос комісара:

— Сучий ти сину! ДЕ ТИ?

— Проваджу своє розслідування.

— Сподіваюся, ти на шляху до відділення?

— Ще ні. Мені треба з’їздити в одне місце. У гори.

— У гори?

— Так. У Ґернон. Це університетське містечко біля Ґренобля.

Запала мовчанка, а відтак Крозьє промовив:

— Щиро сподіваюся, що в тебе є поважна причина, щоб…

— Щонайповажніша, комісаре. Слід веде до цього містечка. Я гадаю, що саме там знайдуться ті зловмисники, що осквернили могилу.

Крозьє нічого не відповів. Здавалося, самовпевненість Каріма позбавила його мови. Користуючись із нагоди, лейтенант кинувся в наступ:

— Є щось нове про машину?

Комісар завагався.

— То є щось чи ні? — наполіг Карім.

— Ми визначили машину та її власника.

— Як?

— Знайшли свідка на шосе D143. Селянин, що вертався додому на тракторі. Відразу по другій ночі бачив білу «Ладу», що промчала повз нього. Запам’ятав тільки номер департаменту. Ми перевірили: там виявилася зареєстрована одна «Лада». Коли проходила техогляд, шини в неї були рідні. Це наша автівка. З імовірністю, скажімо, вісімдесят відсотків.

Карім замислився. Йому здалося підозріливим, що ця інформація наспіла так вчасно.

— А звідки у вас з’явився свідок?

Крозьє реготнув.

— Звідти, що в Сарзаку зараз справжня веремія. Приїхали криміналісти, а делікатністю вони ніколи не відзначалися. Вони тут поводяться, як у Карпантра. Так, наче йдеться про бозна-яке осквернення. — Крозьє вилаявся. — Журналісти теж понабігали. Ми тут по вуха в лайні.

Карім стиснув зуби.

— Назвіть мені ім’я власника й місто. Мерщій-бо.

— Як ти собі дозволяєш розмовляти зі мною, Каріме?!

— Ім’я, комісаре. До вас іще не дійшло, що це