Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

Непросто, але жити можна, коли чоловік своїй голові пан. Він любить казати: «Надійся на доброє, а недоброє й само прийде». Так і сталося. Дочулася біда — за тиждень згоріла від раку дружина. Згоріла тоді враз і частка його душі. Залишився чоловік із п'ятьма дітьми на руках. «І мамка, і нянька для них».

Але Божі млини молоти не перестають. Перше, що зробив, звільнився з роботи. Робітнича еліта, віртуоз баштового крана, в момент гепнувся на грішну землю і вріс у неї по самі коліна. У цю жовту жовтяницю, що найліпше родить камінь, а в літню спеку й сама стає каменем. Треба було годувати дітей, виводити їх у люди. Коли голова сільради запропонував хоча б малого віддати до інтернату, Петро відрізав: «А твоя мати чому тебе не віддала до інтернату?»

Чухав голову: що робити, аби не робити, а мати гроші. І світла селянська голова не підвела й цього разу. В селі безупинно тріщать дві пилорами, перемелюючи довколишні ліси на тирсу. Букові відходи-обаполи лежать териконами. Петро й побачив у них своє нове ремесло. Нарізає з них бруски і підвішує на бантині. Так вони сушаться, не тріскаючись. Зі старої пральної машини зробив токарний верстат, на яшму виточує ніжки. По заводських складах все ще можна задешево знайти фанеру, плити, джгути, пластик та інший дріб'язок. З усього цього він майструє табурети, столики, полиці. Добротні і доступні для села меблі. Між тим — вилазки до лісу. Звідти вертає нав'ючений пнями, корінням, вигадливо вигнутим гілляччям. В його руках воно обернеться на оригінальні підставки для квітів. «Зроби мало, але красно» — його трудовий кодекс.

Зробив стільці для монастиря, де брат служить. Вирізьбив крісло з орлом для голови сільради. Той сидить у ньому, як цар. Адже що людям нині потрібно — або дешеве з тирси, або щось модне, поліроване. А йому це не цікаво. З принуки робить, для хліба насущного. А от витесати бричку з дерева — це мрія. На стальних ресорах, зі скрипучими шкіряними сидіннями і високими кованими ліхтарями. Навмисно сховав для взірця стару світлину, де граф Шенборн стоїть біля свого фіакра…

Цікаво інше. Уже добрі півтора року як Петро мав отримувати пільгову пенсію. Є таке положення для батьків, що самостійно виховали п'ятеро дітей і мають відповідний стаж. Дивно, що ніхто це йому не підказав — ні в сільраді, ні в соціальних службах. Коли кинулися збирати документи, постала інша прикрість: у різних документах по-різному звучить прізвище: в одних Звонар, в інших — Звонарь. Десь якийсь писар дописав букву — і пішов різнобій у метриках батьків і дітей. Процес оформлення пенсії на цьому застопорився. Не допомогли й адвокати. Доводьте через суд, котре прізвище правильне, — сказали у пенсійному фонді.

Три місяці минули у виснажливих митарствах. Воістину наш бюрократ невтомний у паперовому крутійстві. Замість того, щоб зранку йти до майстерні, Петро голився, надягав піджак і їхав до міста. А звідти вертався роздратований, з новими й новими довідками, яких усе не вистачало. Сусіди жартували, підбадьорюючи його, а він лише зітхав: «Мені ця буква у серці — як Ленін». Сердитий, але й їх смішив: «Так довго цю пенсію виходжую, що вже й піп за задатком на двір прийшов…» Грішним ділом і на цвинтар ходив — подивитися, як на хресті в діда написано…

В суді сказали чекати місяць-другий, рішення надішлють поштою. Цікаво, міркує Петро, на яке прізвище прийде — Звонар чи Звонарь. Ну, хто докаже достеменно, який він істинний чоловік: з м'яким знаком чи без?

— Я твердий, як камінь, що на моєму городі родить, а мене розм'якшують на гівно. Така от дзяма на пісній олії.

Але він чекає, він терплячий. І несміло планує, що купить із перших пенсій. Доньці мобілку, малому — велосипед. Собі — новий вал на верстат, вугілля в кузню. Йому багато не треба. Светр, пластикові капці на літо, а на осінь гумаки.

Клієнт одразу ж запропонував аванс. Хіба що за матеріал, — згодився Петро і повів його вибирати деревину. Для полиць вибрали ялицю, а для кухонних меблів — дику черешню.

Петро постукав пальцем по брусу:

— Чуєте, як дзвенить? Шість років на вітрі сушиться. Чоловік гладив рукою теплу шерехату дошку, неначе просяклу рожевим соком. Вона пахла черешневими кісточками, і він з насолодою втягував цей терпкий запах.

— А у вас теж руки майстра, — несподівано сказав Петро. — Це видно здалеку, хоч я й не знаю, чим ви займаєтесь.

Клієнт не сказав на це нічого. І вже на вулиці, прощаючись, несподівано запитав:

— А карету ви з якої деревини хотіли робити?

— З акації, — блиснув очима Петро. — З пропареної і пропаленої акації. Вона дзвеніла б на бруківці, як срібна чаша. І служила б довше, як залізна. Акацієві стовпці у винницях по п'ятдесят років стоять. Якщо не вірите, батька мого спитайте…

— Я вірю, — сказав той і пішов уздовж потічка, що, звиваючись в'юном, дзямкотів у кременистому руслі.

Хтось любить люльки

Цікаво, що Тата його теж «упізнав» по руках.

Тоді, під Кустанаєм, після різанини в «303-му», де трьох червоноперих пришпилили до воріт, піднятий у багнет омон вихопив із палаючої зони дюжину авторитетів і «танків» і вивіз у степ.

— Заборонені речі — перед себе на землю! — весело гаркнув майор.

Обсмалений ряд не ворухнувся.

— Слухай команду: скинути одяг!

Знову анічичирк. Майор, не повертаючись, рукою прокреслив у повітрі дугу. Клацнули затвори, і понад головами зеків затріщали, пересікаючись, автоматні черги. Спроквола почали розстібати тужурки.

— Закопувати будуть, — почув він хриплуватий голос збоку. Тата?! Так, це був той старий із Владимирської «критки».

Солодко потягуючись, наче на пляжі, він знімав куртку, відкриваючи білосніжну майку над дрімучим хутром шерсті. Збоку щось тихо цокнуло. Це з-під штанини Тата сповз ніж.

Тонкої білої сталі, з ручкою янтарного набору. Замашна цяцька. Один із стрілків перехопив сонячну блискітку сталі, рушив у їх бік. І тої миті він, Лис, босою ступнею легенько присунув ніж до себе, накинув на нього майку.

— Ув'язнений, два кроки назад, — шепеляво скомандував ряболиций сержант.

Лис скорився, криво посміхаючись. Рудий запилюжений чобіт відгорнув одяг — біле вістря сліпило на сонці очі. Хутко підійшов офіцер. Ряба пика щось шепнула йому.

— Твій ніж? — сухо спитав майор.

— Винен, громадянине