Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Бог напучував його, як чинити, як учитися самому і як навертати народ. Навчався цар усьому спрагло, пив науки, як пісок п'є воду. Жага пізнання повела його у такі тайники, куди остерігалися заглядати навіть вищі жреці і варварські чаклуни. І напившись, як губка, знань, сягнувши висот розуміння, пізнавши глибини мудрості, розгубився Соломон. Став наче посеред води без весел. Куди пливти далі?! За чим? Велика мудрість лише множить печаль. Не радість вона відкриває, а сумну істину — що людина безмежно гріховна, слабка і самотня.
Маючи під рукою своєю людей, як піску в морі, віддаючись любощам з тисячею жінок, відчув Соломон, що він одинокий, наче Вавилонська вежа на вітрі. І немає того тепла під сонцем, яке б зігріло його душу, вистуджену розумом. Усе — марнота, усе, що робимо, пригнічує дух. І дорога в царя і раба та сама, до одного кінця. І життя — то мить, невловима, як тінь птаха. «Все минає» — викарбував він слова на своєму персні. Бо вищої істини не дійшов.
Зрозумів він єгипетських фараонів, що все життя зводили для свого смертного притулку кам'яні гроби. Ні, не про смерть вони дбали, а втікали від неї… втікали у клопоти будівництва. Бо поки людина в дорозі — вона живе.
І замислив він храм на горі Моріа. Такий, що посоромив би не тільки піраміди, але й небесне склепіння. Вісімдесят тисяч каменярів і сімдесят тисяч носіїв готували плити для стін, майже сорок тисяч дроворубів тесали дерева в Лівані. Очі раділи з того дійства, коли ходив у хмарах кам'яної куряви. Але недовго. Ось виросте церква, якої не бачили небеса небес, і Господь поселиться там, і страдники знайдуть прихисток. А що ж йому з того? Чи є такий храм, де його тривожному розуму було б привільно і весело?..
Затим ще тринадцять літ будував собі палац і насаджував виноградник у Ваал-Гамоні. Той, у котрому й зустрівся з тією дівчиною…
Будував не стільки для того, щоб показати свою славу й багатство, скільки для того, щоб зайняти турботами своє серце, холодне і порожнє, як черево Молоха. Але й це не принесло жаданої втіхи. Згасав інтерес до судів, слава про які гомоніла по цілому світу. Який суддя виправить гріховність і порочність народу, коли це не підвладно навіть Богу?! І коштовні самоцвіти з його копалень уже не збуджували уяву загадковим блиском, як колись. Давно він розгадав їх магічний вплив і лікувальну силу. Доторком руки міг зцілювати людей від чорної хвороби і біснуватості. І лише від своєї печалі не в силах був зцілитися…
Не знав, не сподівався цар, що доля готує йому в дар самоцвіт над самоцвітом, ліки над ліками. Щоб засліпити спопеляючим сяйвом, щоб напоїти дурманним трунком. Бо сказано: кого Господь любить, того картає, як батько сина.
Давно підмітив цар, що життя зіткане не із законів, а з випадковостей. Якби двоє передніх носіїв на прогулянці в гаю не поранили ноги об вориння, чи спізнав би він свою Суламітку? Ця олива тоді ще була молодою. Але листя її і нині так молодо шепче.
…Коли побігли за підмогою для носіїв, він пішки подався до винограднику. Почув у кущах шарудіння. Ага, лисиці крадуть мій виноград! Підняв дрючка, розсунув листя і справді побачив… двох лисенят, що рожевими мордочками пнулися з тісної дівочої сукні. Двоє гострих пуп'янків. Пилок від цвіту золотив її губи, кучеряве волосся чорно блищало, як і очі. Щоки спалахнули тривожною сором'язливістю.
Він розпитував її про щось пусте, намагаючись подолати незнайоме сум'яття, і не слухав відповідей. Чув лише музику слів, що, як іскри, палили його серце. Свіжа, як росяне гроно, жвава, як сарничка, вона то бризкала нестримним сміхом, то вдавано хмурила чоло.
Забрала ти серце мені, моя
сестро, моя наречена.
Забрала ти серце мені самим
очком своїм,
разочком одненьким намиста свого!
Юне дівча краєчком лукавого жіночого ока оцінююче розглядало його.
— Мене звуть Суламітка. А тебе? — сміливо запитала нарешті.
Якесь живлюще тепло, невідоме, ласкаве, рідне струменіло від її гожої фігурки. Вицвіле плаття, поколоті пальці, запилені ноги — це їй личило більше, ніж найдорожчі прикраси його фавориток-коханок. І навіть цариці Савської Балкіс, жінки, що ховала в довгу туніку своє довершене тіло від чоловічих поглядів. Обличчя наложниць, умілих і хитрих у любощах, блякли перед нею. Променистим поглядом вдивлялася вона в його очі, і цар силою стримував себе, щоб не простягнути назустріч руки.
— Хочу купити в тебе винограду, — відірвав і простягнув золоту застібку свого хітона.
— Ой, ти що! — скрикнула дівчина. — Це коштує більше за мою річну платню. Ти такий багатий.
— Цієї миті мені здається, що це справді так…
— Я пригощу тебе задурно.
— Чому?
— Ти красивий, як цар. А може, ще й гарніший, — хіхікнула грайливо.
За ним гукнули слуги, встиг лише запитати, де вона мешкає. Вона сказала й простягнула намисто з сухих ягід, нанизаних на шкіряну шворку. На блідо-зелених пацьорках бурі плями. Її крові. Наворожила бабуся в дитинстві, що чекає її велике кохання, воістину царське кохання. І дала намисто з мандрагори, ягоди, що привертає кохану людину.
А вночі Соломон уперше не пішов до жіночих покоїв. Перебраний у простолюдина, крався брудними вуличками до кам'яниці її братів, що орендували клапоть його виноградинка. До світанку стояв під вікном, мокрий від роси й хвилювання, і вдивлявся в щілини, тихенько кликав її. Лише над ранок на мить майнула за фіранкою її постать. Здавалося, відчув запах волосся, що затлумив нічні пахощі саду. А вдень ходив, як сновида, між виноградними рядами, жадаючи зустріти вчорашнє видіння. Аж поки не почув її сумний спів.
Підкріпіте мене виноградовим печивом,
Освіжіте мене яблуками,
Бо я хвора з кохання!
І була їм за постіль трава, за стіни — кедрини, за стелю — кипариси. І обличчя її в долонях його цвіло, як лілея між тереном, а груди пахли мандрагорою. А потім привів цар дівчину до свого палацу. Виділив їй кращі покої, призначив ліпших служанок, одягнув у найтонші шати, прикрасив найдорожчими діамантами. І коли побачила її горда й велемудра цариця Савська, то наказала спорядити коней,
