Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

Як гаддя, розповзалися Ізраїлем чутки. Цар збожеволів! Сплутався з дикункою, тиждень з опочивальні не виходить.

Ложе заслонило царські справи. І це той, котрий учив: стережи добрий розум і розважливість — і вони будуть життям для твоєї душі… Підеш безпечною дорогою, а нога твоя не спіткнеться… Ось і спіткнувся сам. Мудрий, як змій, сильний, як кремінь.

Сім днів і сім ночей кохав Соломон Суламіту і не міг втамувати спрагу з джерела, яке відкрила для нього. Сім днів і сім ночей стерегли їх любощі шістдесят вірних лицарів, не пускаючи до покоїв ні радників, ні послів, ні писарів. Бо не потрібні слова, коли говорить любов. Сім днів і сім ночей жило в палаці щастя двох, найзагадковіше із щасть.

Аж поки від ножа ревнощів не впало мертве тіло Суламітки. Гадала роз'ятрена цариця Астис, що смерть, як ріка забуття, змиває всі сліди. Що немає сильнішого за смерть. Та помилилася.

Все частіше на схилі літ приходив Соломон до заповітної оливи, де вперше зустрів Суламітку. Все більше гнітила його скорбота. В одну з таких хвилин священик і товариш його Завуд лагідно спитав:

— Пощо ти сумуєш, владико? Наче вороги твої не винищені, наче слава твоя не сяє над Ізраїлем і Юдою, наче багатство твоє не множиться день при дні?

— Не вберіг я багатство своє найкоштовніше, — відповів цар. — Кохання своє єдине. Через те сумно мені й одиноко.

— Даруй мені, не відаю я тонкощів у таких справах, — провадив Завуд, — але невже почуття до смертної істоти сильний розум не може подолати?

— Ні, друже. Це як печатка на серці. Бо сильніше кохання за смерть. Його жар — жар огню, полум'я Господнє.

І царював ще довго Соломон. І знався з багатьма іншими жінками, шукаючи поміж них єдину. Та так і не знайшов схожу на Суламітку, бо кожний з нас неповторний у роді людському. Жінки лише множили його печаль і пересит духу, тягли в невіру, схиляючи стомлене серце до поганських богів. І повірив він у потойбічність, звіздарство та інші штукарства, підносив жертви Молоху, Астарті, Мілкому та іншим гидотам. А насамкінець нібито поклонявся лише благенькому намисту з мандрагори, що висіло над його ложем.

У заповіті велів цар загорнути це намисто з його тілом, коли скінчиться його шлях земний, щоб у світі тіней могла вона впізнати його. І вірив, щиро вірив цей зневірений у печальній мудрості чоловік, що так воно й буде. Бо тільки одне багатство в людини на землі. Тільки одне.

Зустріч сонця

Серед ночі він прокинувся. І відчув порожнечу, гнітючу і давку. Лише кволий зуск пізнього комарика наповнював її.

Раніше йому ніколи не було самотньо. Нудьгувати міг у товаристві, а на самотині ніколи. Тижнями, місяцями міг бути сам, залігши в норі, не потребуючи чиєїсь присутності. День і ніч переливались одне в одне, час проминав десь поруч, не зачіпаючи його, — як ріка, коли сидиш на березі. У тиші самотності він шліфував, вирівнював душу. Порожня тиша вливалася в неї спокоєм, гусла, світліла. Загострювала слух, нюх, чуйку. Заглибившись у себе, він знаходив там, на дні криниці пам'яті, усе, що йому було потрібне. І вимітав зайве, пусте, хворобливе. Розчиняючись у порожнечі, він ліпив, формував себе іншого, такого, що вже не боявся нічого. Бо він перейшов убрід цю вічну тишу, цю пустельність душі, тіла й розуму — і виплив у новій цілості. І переміг.

Цьому навчили його безнастанні ДИЗО і ШИЗО. Кам'яні мішки, куди вкидали на 10 і 15 діб. А потім, коли він не ламався, не «козлився», тобто не ставав на шлях виправлення, — «крутили через матрац». Призначали нову порцію ШИЗО.

Це заборонялося режимом, але адміністрація на це йшла, щоб переломити «відказника» через коліно. А він не ламався. І наставав час, коли, махнувши на нього рукою, відпускали. І, хитаючись, як тінь, чорний, зарослий, волік худюще тіло на шконку. І всі розступалися, як перед прокаженим. Із вкрадливим страшком в очах. Бо того, хто сам не боїться нічого, починають про всяк випадок боятися інші.

Так він, сам того не надто бажаючи, без особливих кримінальних заслуг і всупереч понятійній градації, став тут «правильним пасажиром», а відтак і законником.

Бо він умів не боятися і вмів чекати. А останньому його навчив Тата.

«Навчися і умій чекати. І тоді переможеш усе. Навіть якщо вже нічого не чекаєш доброго, все одно — чекай. І коли нічого не робиш, не просто сиди і лежи, а — чекай. І навіть коли відходиш — чекай. Чекай до прощального подиху».

І він здобував усе, що хотів. Бо він цього чекав. І знав навіщо.

«Сила в тому, щоб її не використовувати — силу», — казав Тата. І він опановував цю найбільшу із сил.

Але зараз… Зараз йому було одиноко і тоскно. Як у дитинстві, тут, у Мукачеві, коли він так гостро відчував свою неприкаяність. Він розумів, що цієї миті бракує йому її. Він відкрив у собі щось нове — пам'ять тіла. Руки, губи, стегна виразно, фізично пам'ятали її тіло і спрагло жадали його. Так, що шкіру переймала якась млосно-трепетна сверблячка. Здавалося, пучками пальців відчуває крупинки її родимок на талії, м'який візерунок вушка, зворушливі западини на сідницях, теплу твердість живота, що переходить у шорсткий горбочок, який пахне гніздом птиці… Синичка.

Він глянув на годинника. Була четверта. Час, коли відкриваються небеса, як казав Тата, і на землю спадає місячна роса істини.

Він посміхнувся сам собі і почав одягатися. З неба падала не роса, холодні краплі від недавнього дощу скапували з гілок. І цвьохкали по тім'ю, стікали за комір. Була пора найглибших снів. Уже полягали злодії, і ще не прокинулися двірники. В старі добрі часи в таку пору вулицями ходили сторожі, постукуючи калаталами — спіть спокійно, мирні мешканці… Він увімкнув калатало двигуна і виїхав за ворота.

Приїхав до брунатної п'ятиповерхівки в Росвигові і зупинився під платаном. Будинок спав. І поряд, згорнувшись на лавиці калачем, спав безпритульний пес. Він також загорнувся щільніше в плащ і став чекати світанку. Озвався мобільний, телефонували з Кримського парламенту.

— Пане Лисовський, вам пропонують взяти участь у міжнародному бізнес-саміті в Осло.

— Спасибі, але я не зможу.

— Ваша участь дуже бажана. Делегацію очолює сам Президент.

— Розумієте, я готуюся до дуже важливої зустрічі.

— Тоді даруйте, що потурбували, пане Лисовський. До побачення.

— Будьте здорові. Мені дуже шкода.

«Мені зовсім не шкода.