Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

— Я давно мав бути в парламенті, якби не дідо-куркуль. Не хотів здавати вози і воли в колгосп. І нам показив долю… Якщо ви до мене, то нам горі перти, — Петро кивнув на провулок за потічком. — Лишив я село і пішов у город, навчився робити на крані. На висоті файно: небо, пташки свищуть, людської паскуді менше. Але ж на небі жити не будеш — не настільки святий. Державні гуртожитки, чужі квартири, а діти ж свої… За півночі — голова й очі. Ми з жоною на рекорд ішли. Кажу їй: давай направиме тридцятеро. На старості будемо ходити від одного до другого. Так місяць і проживемо без біди. Тридцять не тридцять, а п'ятьох Бог дав. Треба було своє гніздо вити. У селі сказали: сідай на трактор у колгоспі — дамо ділянку. Дали під горою Гранкою, — показав на узгірок, де посеред саду утвердилася сіра «коцка» під шифером. — Так я навічно заліз, як червак, у цю землю. Хоча і дідо, і няньо казали, що з дараба ніхто ще не розбагатів…

З хати вистрибнуло тонке, як прутик, дівча з відром і побігло до колодязя.

— Донька, — пояснив Петро. — Молодша. Старші дві віддалися в Полтавську область. Поїхали на буряки та й лишилися. А ця ще зі мною, і дітвак малий у школі. Зараз свіжа водиця буде, то й пополуденкуєте зі мною за компанію.

Він став відмовлятися, але газда наче й не чув. За мить на садовий стіл лягли брунатні гарячі деруни, солоні грузді, лагідно дзенькнула запітніла чвертка. Гостеві принесли з хати різьблений модриновий стілець. Дівчина ледве тягла його обіруч. Він упізнав роботу — на такому ж недавно сидів у монастирі. Після першої чарки грушівки, та ще підігрітий запитаннями, Петро розговорився.

Розсікаючи засмаглою рукою простір, окреслював свій маєток. Очі впиралися в крутий город, що натужно спинався вгору. Навіть кози лінуються підніматися туди. Нагорі, куди Петро з мотикою ще не дістався, росте лише папороть. Цупка, як дріт. Тому й гора здається кучерявою. Колись там стояла смерекова церквиця. Та людям важко було туди вилізати і вони перенесли її в долину. Коли котили дзвін, той загруз у ямі і до ранку млака його засмоктала. Зараз там криниця, діти припадають вухом до камінного кадуба і чують нібито мідне відлуння. Ось такий у Петра дараб, така землиця.

— Що найкраще родить? — питав гість господаря.

— Камінь. Я збираю, а кроти орють.

Це правда, нива й тепер була поцяткована десятками горбиків свіжої землі. А камінь увесь унизу. З нього вимурували фундамент, пивницю, східці, укріпили берег. А навесні буде ще. Коли інші орють, Петро збирає каміння. Кошар за кошаром. Каміння, як зуби скелі, рік у рік пробивається із землі, зазубрюючи і ламаючи мотики, лемеші й коси. Але — це його земля і її належить обробляти. Коли з камінням покінчено, береться за дерновиння. Інші сіють, а він січе кореневища чагарів і бур'янів і тачками звозить донизу, метр за метром звільняючи землю від дичини. Часто доводиться колінкувати, відкинувши інструмент. Руки перетрушують землю, визбируючи камінці й корінці.

З сумовитою уважністю гість дивився на нього, на цього жилавого худенького прометея, що безнастанно довбає скелю з дециметровим шаром грунту. І запитав, де він для цього бере силу.

— Була сила, коли мамка цицьку носила, — відмахнувся той жартом.

Хтось обгортає ряди — а Петро мостить тераси, щоб відвойовані грядки не знесло дощем, щоб гудиння росло вертикально. Хтось із базару несе тучну розсаду — а Петро сіє своє насіння цибулі, капусти, буряків, огірків. З року в рік. Смішний чоловік. Хтось понуро позирає на розпечене небо — а Петро з дітьми від зорі гримить відрами. Хтось потім зітхає над пожухлою грядкою і бідкається про неврожай — а Петро несе торбами хрусткі огірки, часничини, як п'ястуки, пузаті й солодкі, як дині, буряки. А про картоплю й говорити нічого. Збризнута вапняним молоком і ретельно просушена на сонці, вона золотою горою встеляє пивницю. Тут же — шеренги банок з маринуваннями та соліннями, грибовою ікрою, овочевими паштетами, виноградним соком. Увесь лугош на нього йде. «Від вина я вдурію, а так — дітям вітаміни і смакота».

— А чому у вас ніякої живності немає?

— Щоб мені в дворі смерділо… — і загинає пальці. — Сіно міняю з сусідом на молоко і сир, кукурудзу — на яйця, самогонку — на гній. А восени поїду на Полтавщину до доньок і десь у глухому селі виберу собі свиню й бичка. Переробимо їх із зятями, а кум-провідник усе готове привезе мені ледве не до хижі. На рік маємо м'яса.

Не переводяться гриби. Щоранку, ще до роботи, за годину-другу Петро з повною кошаркою вертається з лісу. Походи за грибами, крім усього, мають діловий характер. Приглянути дички-саджанці для прищеп, запримітити стовбури й кореневища вигадливої форми, які згодяться для роботи. Скромний, але бізнес.

— Моя голова лише в один бік варить: що робити, аби нич не робити. Ви знаєте, що я хижу зліпив із сміття?..

Про те, як Петро будувався, досі в селі ходять легенди. Не за рублі — за копійки. У буквальному значенні. Каміння носили цілою родиною з городу й потічка. Підводою навозили ріні і намитого рікою піску. Знайшовся і варіант безплатного цементу. Його на станції видували з цистерн у машини, і цемент укривав платформу шаром у палець. Залізничники радо дозволяли підмітати територію.

Коли дійшло до стін, Петро зметикував цілу комбінацію. Він придумав свою технологію виготовлення легкої, теплої, а головне — безкоштовної стіни. Дружина тоді куховарила на цегельному заводі, звідси брали цегляний бій і шлак із печей. Його змішували з кам'яною мучкою, додавали вапна і трохи цементу і заливали це між дощату опалубку. А далі розчин щільно забивали кусками цегли. Наступного дня щити піднімали — і стіна росла ще на метр.

Найцікавіше, що все це вони робили вдвох із вагітною дружиною. Але як?! На цій будові ніхто не підняв у руках жодного відра. На кожному куті будинку стовбичили дерев'яні «журавлі», і жінка однією рукою піднімала мотузкою матеріал на верхотуру. Там порався Петро. Так само на землі було розкраяно, нарізано і витесано крокви. А нагорі вони лише скріплювалися. З деревом теж не було проблеми. Ліс сам несанкціоновано «забрів» у його капустиння. Лісник бурчав, натякаючи на данину. Але Петро присік його легко: «Що, цю хащу твій няньо садив?»

З підбережної кринички викопав шанець, кинув шланг —