Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

— Ну так і нічого! Перед убивством Роговцев зазнав скрути. Інакше він не прийшов би позичатися до свого двоюрідного брата. Так?

— Авжеж.

— Навіщо він позичав гроші? Зрозуміло, щоб розрахуватися зі своїми боргами. Давай припустимо, що десь у неділю до нього вкотре завітав Павло Гроховський, але грошей не одержав. Відтак розлютився й отруїв Роговцева аконітом.

— Гаразд, а якщо вдати, ніби ми цього не знаємо і знати не хочемо?

— Навіщо? — підозріло запитав Валерій.

— Тому, що нам потрібно підозрювати Гроховського в убивстві. Скажи, адже якісь відбитки в квартирі Роговцева все-таки знайшли?

— Так, на кухонному посуді. Як і всякий холостяк, Роговцев не любив мити посуд. А злочинець вимив тільки те, з чого пив він сам. Тому там є відбитки Гени, самого Роговцева і ще чиїсь.

— От. І ще чиїсь. У такому разі, найпростіше припустити, що це відбитки Гроховського.

— Припущення — не доказ, пане слідчий, — уїдливо докинув Валерій.

— А мені не потрібен доказ. Мені потрібна тим часова впевненість. Бо нам дуже важливо, щоб Гроховський заклав нам своїх хазяїв.

— Блеф? — в очах Валерія блиснули веселі іскорки.

— Блеф, — підтвердив Туполєв. Але спочатку мені потрібно поговорити з паном Коржем.

— А навіщо?

— Він і є хазяїн Паші Гроховського.

Корж прийняв Туполєва у себе в офісі.

Директор «Сибірського хутра» виявився літнім сухорлявим чоловіком із вузьким обличчям, що робило його схожим на тхора. Показної привітності він не демонстрував, занепокоєння — теж.

— Доброго дня, — сказав він, міцно потискуючи Туполєву руку.

— Доброго, — кивнув Туполєв і без запрошення сів у глибоке шкіряне крісло, що стояло збоку від столу.

— Чим можу прислужитися? — сухо довідався Корж.

— Розкажіть мені, які відносини пов’язують вас із фірмою «Золотий корінь».

— Ніяких, — відрізав той.

— Скажіть, Веніаміне Северовичу, тоді чому ви хотіли, щоб «Золотий корінь» уступив вам право оренди на свої алтайські плантації?

— Чому? — Корж підняв брови. На його чолі миттєво проявилися три глибокі зморшки.

Туполєву здалося, що йому вдалося спантеличити співрозмовника.

— Чому? А чому ви вирішили, що я збирався це зробити?

— Про це мені сказав Аркадій Всеволодович, — збрехав Туполєв.

— У нього є свідки?

— Свідків буде легко знайти, — з погрозою сказав Туполєв. Він не любив, коли люди з перших слів відмовляються йти на контакт.

— Можливо, свідків буде легко купити, — м’яко поправив його Корж. — Якщо такі відшукаються, я буду змушений під тиском лжесвідчень визнати, що дійсно хотів мати угіддя на Алтаї. Але ж це не злочин, як ви вважаєте? Мати власні угіддя на Алтаї? Я міг би розводити там соболів. Або чорнобурок.

— То ви відмовляєтеся визнати, що пропонували Аркадію Рикову таку угоду?

— Відмовляюся, бо не бажаю підписуватися під чужими домислами.

— Гаразд, підемо далі. Чи працює у вашій фірмі чоловік на ім’я Іван Іванович?

Туполєв помітив, що в очах Коржа промайнуло занепокоєння.

— Ні.

— А Павло Гроховський?

— Так.

— Яку посаду він обіймає?

— Гроховський — мій секретар-референт.

— Вам знайоме таке ім’я — Юрій Роговцев?

— Ні.

— Пригадайте гарненько. Юрій Роговцев, співзасновник фірми «Юрген».

— Ну і назва. Вони що — неонацисти?

— А ім’я Геннадія Шкворникова вам про що-небудь говорить?

— Ні.

— Ви вступали в які-небудь фінансові відносини з Роговцевим чи Шкворниковим?

— Я ж вам сказав, я навіть не знаю, хто це такі!

— Так вступали чи ні? — Туполєв був непробивний.

— Ні.

— Алі Хайдарова ви знали?

— Аліка знаю, — з награним полегшенням видихнув Корж.

— Його вбили.

— Уперше чую. Дуже шкода. Незамінний, кажуть, був чоловік.

Корж поводився зухвало, але Туполєв відчував, що йому вдалося заронити неспокій у душу співрозмовника.

Туполєв вийшов із кабінету Коржа, почуваючи підбадьорливий приплив робочої злості.

За його розрахунком, Валерій у цей момент уже мав допитувати Гроховського. «Усе-таки, непогано це я придумав, — похвалив він себе. — Допитати Гроховського перш, ніж він устигне побачитися з Коржем і одержати від нього вказівки, продумані після розмови зі мною».

— Де робоче місце Гроховського? — суворо запитав Туполєв у секретарки Коржа.

— Осьде, — вона машинально кивнула на скромні двері навпроти. І відразу додала:

— Але в нього зараз відвідувач. Почекайте.

— Знаємо ми цього відвідувача, — Туполєву було не до церемоній. Він відчинив двері й