Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

— Ну що, вшиваймося? А то зараз тут будуть менти. Краще машину перед ними не світити, — мовив Руслан.

І білий «Шевроле» стрімко газонув геть.

Від басейну Голика вели п’ятеро: хлопці з Клубу зразкових чоловіків і Валерій Полур’янов. Дві непримітні машини слідували за ними на невеликій відстані.

Туполєв координував дії «наружки», сидячи в одній з машин. Поки що все йшло добре.

Голик умостився на лавці та заходився гортати «Спід-Інфо», припасену заздалегідь у глибинах спортивної сумки з трилисником «Адідас» на боці.

Як на лихо, навколо лавки снували кілька хлопчиків і дівчат на роликових ковзанах. Проводити затримання, коли поруч діти, категорично заборонено. Отже, Голика доведеться вести далі.

Але не минуло і п’ятнадцяти хвилин, як поруч із Голиком сів кремезний молодик у темних окулярах. При ньому була схожа сумка, теж «Адідас». Не дивлячись на Голика, без єдиного слова молодик розгорнув «ТВ-парк» і занурився в читання.

Прийшла черга Голика виконувати свою партію далі. Він підвівся, поправив сорочку, спокійно взяв сумку чоловіка в темних окулярах, почепив її на плече, згорнув газету дудою і, не поспішаючи, рушив до метро.

Підійшовши до станції, він купив пляшечку «Кока-Коли» і пірнув униз. За ним проїхали двоє з Клубу.

Туполєв з нетерпінням очікував повідомлень від наружки, як раптом на зв’язок вийшов шеф.

— Володю, Риков при смерті. Знаходиться у приватній клініці «Авіценна», — повідомив Стариков.

— А що сталося? — Туполєв був шокований цією звісткою.

— Укус змії. «Швидка» забрала його двадцять хвилин тому. Так що дій, диктую адресу «Авіценни»…

— Таку справу треба відзначити, — сказав Руслан, підкочуючи до ресторану «Лібанон». — Пригощаю!

— Із задоволенням дозволю себе почастувати, — жінка причесалася, підвела помадою губи і кинула на Руслана палкий погляд.

Чорношкірий швейцар розчинив двері в ресторан. Вони розташувалися за столиком і зробили замовлення. Коли шампанське розлили по келихах, з обличчя Руслана зійшов вираз безтурботності. Він витяг свій мобільник:

— А раптом його вдалося врятувати?

— А куди ти збираєшся дзвонити?

— Як це «куди»? У «Авіценну»! Я телефон запам’ятав.

— «Авіценна»? Я з «Золотого кореня». Тільки-но довідався про те, що сталося. Він у вас? — зачастив Руслан. — Та ви що? Яке нещастя — треба ж… Глибока кома, ви кажете? І що, надія є? Ну що ж, будемо сподіватися, будемо сподіватися. А відвідати його можна? Не можна? Боже мій… Ну що ж, буду дзвонити…

Руслан поклав мобільник на стіл, розцвів у задоволеній посмішці і, сьорбнувши мінералки, звернувся до жінки:

— Усе в порядку. Лікарка сказала, що він не жилець. Узагалі, я більше довіряю вогнепальній зброї, але твої методи теж гарні. Іван Іванович сам завжди говорить, що головне в будь-якій справі — оригінальний підхід…

— Та що ти заладив про свого Івана Івановича?! Як у тому анекдоті: «Козелецька меблева фабрика налагодила випуск трьохспального ліжка „Ленін з нами“». Так у нас із твоїм Іваном Івановичем, — пожартувала жінка.

— Та я що? Це я так, до слова, — стушувався Руслан.

— До речі, якщо вже ти сам заговорив про де. Коли Іван Іванович передасть мені мій гонорар і документи?

— Розповідаю. Зараз ми з тобою закусимо і потанцюємо. Потім, години до шостої, я з’їжджу до Івана Івановича. Візьму в нього гроші, документи, повернуся до тебе й усе чикі-пікі.

— Мене цікавить Аркадій Риков, — випалив Туполєв, вбігши в приймальню завідувачки приватної клініки «Авіценна».

— Палата номер чотирнадцять. Глибока кома. Туди не можна, — казенним тоном відповіла господиня кабінету.

— Я з міліції. Слідчий Туполєв. Мені вкрай необхідна докладна інформація про те, як саме… — але не встиг він закінчити свій гнівний вступ, як жінка різко встала з-за столу і привітно усміхнулася.

— Я — Людмила Павлівна, старий друг Аркадія Всеволодовича. Так ви точно з міліції? — перепитала вона.

Туполєв хмуро вийняв посвідчення. Він що — знайомитися сюди приїхав? Людина в комі, а вона влаштувала тут…

— Тоді ви дуже до речі, — і, погойдуючи повними стегнами, Людмила Павлівна залишила кабінет, запрошуючи Туполєва за собою.

Жодного лікаря чи сестри, жодного пацієнта не трапилося Туполєву на шляху. Та й узагалі, третій поверх справляв враження «нежилого», хоча усюди було чисто і затишно.

Двері палати Людмила Павлівна відімкнула власним ключем. Це теж здалося Туполєву дивним. Справді, відколи це палати замикаються на ключ? Він увійшов усередину і… завмер на порозі, приголомшений.

Аркадій Риков лежав на нерозстеленому ліжку живий і здоровий, потягуючи через соломинку апельсиновий сік.

Подарувавши йому красномовну усмішку, завідувачка делікатно причинила двері й залишила Туполєва наодинці з Риковим.

— От уже не думав, що «глибока кома» набуває часом такої форми, — хоч як намагався Туполєв здаватися спокійним, у його голосі проривалося сильне роздратування.