Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

— Якщо ви не впевнені, ви просто скажіть, що цей голос може бути голосом тієї жінки. Якщо п’ять голосів здаватимуться вам схожими, так і скажіть, що всі п’ять. А може, цієї жінки тут узагалі немає. Не бійтеся нікого оббрехати. Адже «здається схожим» це і є «здається схожим».

Через годину Туполєв зробив у своєму записнику три позначки.

«Інга Коробова — дуже схожа»

«Діана Кулагіна — дуже схожа»

«Ірина Голубєва — схожа»

Сірий джип «Ніссан», що належав Аліку Хайдарову, Туполєв примітив ще з пагорба, по якому проходила дорога до «Метробудівника».

Авто стояло на піщаному березі водоймища, дверцята були відкриті навстіж, бокові шибки опущені.

На мальовничій галявині дубового гайка відпочивали двоє міліціонерів і якийсь молодик у джинсах. Туполєв одразу впізнав прапорщика Мілюгіна і сержанта Пащенка. Вони першими приїхали на виклик Дарини Федорівни минулої суботи. А третім, мабуть, був тракторист, доглянута і чиста машина якого стояла віддалік.

— Що в нас у кабіні? — запитав Туполєв, обходячи джип з усіх боків.

— Ми нічого не чіпали. На поверхні нічого особливого. Ну хіба що аптечка, плюшевий тигр під заднім склом і атлас автодоріг. Як звичайно, — відповів Мілюгін.

Усе це Туполєв бачив і сам. Покручений водою атлас. Зелений від твані тигр.

— А що в нас у бардачку? — він натиснув на важілець замка.

Усередині очікували свого часу одноразова скляночка, розкисла пачка сигарет «Житан» і целофановий пакет з оголеною дівою на боці. Туполєв обережно витяг його і подивився всередину. У пакеті лежали: ліцензія на носіння браунінга калібру 8 мм, видана Хайдарову А. Р., фірмова коробка патронів до цього ж пістолета і дві упаковки презервативів «Каприз». Самого браунінга не було. У коробці бракувало восьми патронів.

Переступаючи поріг полковницького кабінету, Туполєв дещо хвилювався.

— Що ж ти, Володю, сьогодні зранку не відзвітувався про роботу? — грізно запитав Стариков. — Відрядив заступника, а сам зник невідомо де?

Туполєв не сумнівався в тому, що Валерій пояснив Старикову, куди і навіщо він сьогодні їздив. Це сварливе «невідомо де» означало, що шеф незадоволення тим, як іде розслідування.

— Не зник я, Борисе Степановичу. Їздив в Озерне. Там знайшли джип Хайдарова. І ще мені треба було поговорити з прибиральницею.

— Ну і?

Туполєв поділився скромними результатами своєї поїздки.

— Отже, серйозних доказів ми не дістали, — підсумував він. — Але, принаймні, у нас з’явилися кандидатки на коханку Хайдарова.

— Ну і що? По-перше, одна з трьох — невелика точність. По-друге, по-твоєму що: як коханка — так відразу й убивця?

— Ні. Але тоді виникне резонне питання: якщо, приміром, ця Інга мала зв’язок з Хайдаровим, то чого вона відразу не зізналася? І що вона робила тієї п’ятниці?

— А мотив? Який ти мотив їй пришиєш?

— Ревнощі, — зненацька для самого себе випалив Туполєв. — Вона випадково довідується, що в Хайдарова є коханець. Спочатку вбиває коханця, а потім і Хайдарова.

— А Роговцева? Роговцева убиває за те, що він чоловік і теж міг бути коханцем Хайдарова? — глузливо спитав Стариков.

— Не знаю, Борисе Степановичу. Бігме.

— Погано, Туполєв. Якщо хочеш знати мою думку — про бабів треба забути. Усі ці шокери-перешокери, жіночі голоси на веранді — надто хисткий місток. От Валера сьогодні діло розповів — про Пашу на синьому «Вольво». Ним би і зайнявся.

— Яке діло? — Туполєв болісно силкувався пригадати, про якого Пашу йдеться.

— А от у Валери і поцікався. Все, йди працюй.

— Марудники з ДАІ надіслали нарешті відповідь із приводу автомобільного номера, який я знайшов у записнику Роговцева. На чому висить цей номер, угадай?

— На синьому «Вольво», — знизав плечима Туполєв.

— Не просто на синьому «Вольво»! А на синьому «Вольво», зареєстрованому два з половиною роки тому на ім’я Олександри Василівни Гроховської, 1947 року народження.

— Прекрасно. Просто чудово, — розвів руками Туполєв. — Ми знайшли колишню коханку Роговцева.

— Не смішно. Тому що у Гроховської є син, Павло Сергійович. Двадцять шість років, працює у фірмі «Сибірське хутро». Тямиш?

— Ага. От тепер утямив.

— Словом, Володю, Стариков порадив мені не гаяти ні хвилини і йти на розвідку в «Сибірське хутро». Але я вирішив усе-таки дочекатися тебе, а поки посидіти на телефоні, та побігати по комп’ютерному відділу. Усе-таки цікаво було, чи не числиться за цим Пашею чогось.

— Ну і як?

— Нічого.

— Зовсім?

— Тільки підозри, що він служив каналом передачі грошей між Юрієм Роговцевим і таємничим Іваном Івановичем.

— Ким-ким?

— Так, відповідно до свідчень Шкворникова, представлявся позикодавець Роговцева. Отож, Гроховський напевно може нас вивести на Івана Івановича. Але як знайти до нього підхід? Нам же нічого