Таємниця Жовтої кімнати - Гастон Леру

Він пішов, а я почав міркувати. Думав про те, що маю бути хитрішим за самого себе й зробити так, аби злодій сном-духом не запідозрив, що на нього чекають. Не дати йому туди ввійти — це само собою зрозуміло, але дозволити наблизитися на відстань, достатню для того, щоб — живого чи мертвого — впізнати! Бо ж із цим треба було кінчати, — звільнити Матильду Станжерсон від убивці-невидимки!

Рультабій поклав люльку на стіл, вихилив чарку й знову звернувся до мене:

— Авжеж, любий друже, мені конче потрібно пильно зазирнути йому в обличчя, аби переконатися, що воно вписується в коло, яке я накреслив, у коло, підказане мені здоровим глуздом.

У цю мить з’явилася господиня, несучи традиційну яєчню на салі. Рультабій трохи пожартував з пані Матьє, вона відповіла з чарівною веселістю.

— Подивіться, — прошепотів він мені, — тепер, коли татусь Матьє прикутий до ліжка своїм ревматизмом, вона здається набагато веселішою!

Але ні пустощі Рультабія, ні посмішка хазяйки зовсім мене не обходили: усі мої думки снувалися навколо останніх слів мого друга та дивного вчинку Робера Дарзака.

Рультабій доїв свою яєчню й повів оповідь далі:

— Коли о першій годині дня надіслав вам телеграму, я покладався на слово Робера Дарзака: «Убивця, можливо, прийде сьогодні вночі». Тепер же хочу вам сповістити, що він неодмінно прийде. Так, я чекаю на нього.

— А що дає вам таку певність? Можливо, те, що…

— Замовкніть, — урвав мене мій друг, посміхаючись. — Зараз ви бовкнете дурницю. Так, я певен, що вбивця неодмінно з’явиться, і дізнався я про це рівно о пів на одинадцяту ранку, тобто це переконання виникло в мене ще до вашого приїзду й до того, як ми з вами побачили Артура Рейса.

— Справді? Але чому саме о пів на одинадцяту ранку?

— Бо саме тоді я помітив, що Матильда Станжерсон докладає стільки ж зусиль, щоб надати злочинцеві можливість потрапити до її кімнати, скільки їх доклав Робер Дарзак, аби той туди не ввійшов.

— Боже милий! — скрикнув я. — Хіба таке можливе?! — І вже трохи тихіше додав: — Хіба не ви самі сказали, що Матильда Станжерсон обожнює Робера Дарзака?!

— Я так сказав, бо це свята правда!

— Тоді чи не здається вам дивним, що…

— У цій історії куди не глянь, усюди дива… Повірте мені, друже: все, що вам траплялося найдавнішого, бліде поряд із тією дивиною, яка на вас чекає!..

— Доводиться погодитись, — додав я, — що панна Станжерсон та її кривдник підтримують постійний зв’язок, бодай листуванням.

— Погоджуйтесь, любий друже, погоджуйтесь! Ви нічим не ризикуєте!.. Адже я вам розповів про лист, що лежав на письмовому столі Матильди Станжерсон, про лист, котрого лишив убивця тієї ночі, коли відбувалися події в загадковій галереї, про лист, який зник у кишені Матильди Станжерсон… Хто знає, може, в тому листі злочинець вимагав од жінки йому побачення, може, він одразу ж після від’їзду Робера Дарзака сповістив їй про те, що побачення відбудеться найближчої ночі. — Й мій друг мовчки посміхнувся.

Випадали хвилини, коли я запитував себе: чи не глузує він з мене?

У цей момент розчахнулися двері трактиру. Рультабій так рвучко підвівся, немов його вдарило електричним струмом.

— Артур Ренс! — вихопилося в нього.

І справді, на порозі стояв Артур Ренс, вітаючи нас із звичною незворушністю.

РОЗДІЛ XX

Дивний учинок панни Станжерсон

— Ви не впізнаєте мене, добродію? — звернувся Рультабій до американця.

— Чому ж, упізнаю, — відповів Артур Ренс. — Ви той хлопчисько з буфету. (Почувши таке, Рультабій спаленів: ще б пак — який же він хлопчисько!) Я вийшов за вами із залу, щоб потиснути вашу руку. Ви кумедний хлопчик.

— І Артур Ренс протяг руку.

Рультабій повеселішав, потис її, засміявся, відрекомендував мене панові Артуру Вільяму Ренсу, запросив його розділити нашу трапезу.

— Ні, дякую. Я снідатиму з професором Станжерсоном.

Артур Ренс чудово володів французькою, розмовляв майже без акценту.

— А я вже гадав, добродію, що не матиму приємної нагоди вас побачити знову. Якщо не помиляюсь, ви мали намір від’їжджати з нашої країни за день-два після прийому я Єлисейському палаці?

Вдаючи, ніби ведемо легку розмову, ми з Рультабієм нашорошили вуха, аби не прогавити жодного слова американця.

Бурякового кольору поголене обличчя, набряклі повіки, нервове сіпання м’язів — усе виказувало в ньому алкоголіка. Як цей жалюгідний тип може сидіти за одним столом з професором Станжерсоном? З якого доброго дива славетний професор так близько приятелює з ним?

За кілька днів Фредерік Ларсан, який не менш від нас був здивований появою в замку американця й відразу ж навів про нього довідки, розповів мені, що Артур Ренс почав пиячити п’ятнадцять років тому, тобто після від’їзду з Філадельфії професора з дочкою. Раніше, коли Станжерсони мешкали в Америці, вони приятелювали і часто зустрічалися з Артуром Рейсом, одним з найвідоміших у Новому Світі френологів. Завдяки його новим хитромудрим дослідам наука Галла та Лаватора зробила велетенський крок уперед.

До того ж, аби зрозуміти, чому Артура Ренса було так тепло зустрінуто в Гландьє, до його активу треба занести ще одне: колись американський вчений врятував життя Матильді Станжерсон — ризикуючи життям, зупинив коней, які понесли були її коляску. Ймовірно, внаслідок цього випадку між ним та професоровою дочкою виникла приязнь, проте ніщо не свідчило про любовну історію.

Звідки Фредерік Ларсан викопав ці відомості — невідомо, але він, здається, не сумнівався в їхній достовірності.

Якби на той час, коли Артур Ренс приєднався до нас у трактирі «Донжон», нам були відомі ці подробиці, можливо, його поява в замку не заінтригувала б нас, але тоді наш інтерес до прибульця все зростав. Американцеві на вигляд можна було дати років сорок п’ять. На запитання Рультабія відповів цілком невимушено:

— Коли я дізнався про замах, то відклав свій від’їзд до Америки. Хотів упевнитися, що панну Станжерсон поранено не смертельно. І не поїду звідси, доки вона повністю не одужає.

Артур Ренс розговорився, при цьому ігноруючи деякі запитання Рультабія. Наприклад, поділився з нами, хоча ми його до цього ніяк не заохочували, своїми думками з приводу останніх подій. Думки його, як я зміг зрозуміти, збігалися з ідеями Фредеріка Ларсана, тобто американець також гадав, ніби Робер Дарзак поза всяким сумнівом заплутаний у цю справу. Щоправда, прізвища він не називав, але не доводилося бути великим дойдою, аби збагнути, що ховається за його аргументацією. Він зазначив, ніби йому відомо, яких зусиль докладав юний Рультабій, щоб розплутати складний