Таємниця Жовтої кімнати - Гастон Леру
Я підвівся, Ларсан теж. Ми спустились на перший поверх, вийшли з замку. Я повів Ларсана до однокімнатної прибудови під терасою, на яку виходило вікно наріжної галереї. Пальцем кивнув йому на щойно відкриті, а тепер зачинені двері, з-під яких сяяло світло.
— Лісничий! — сказав Фред.
— Зайдімо туди! — прошепотів я.
І, зважившись (на що, хіба я сам знав? Зважившись уважати винним лісничого? Хіба я був цього певен?), я ступив до дверей і різко постукав.
Дехто подумає, що ми загаялися з відвідинами лісничого, що, прогавивши злочинця, мали б найпершим обов’язком шукати його скрізь довкола замку, в парку, по всіх усюдах…
На такий закид нам лишається відповісти: злочинець зник із галереї у такий спосіб, що нам справді почало здаватися — його ніде не існує! Він утік у той момент, коли всі ми мало не руками його тримали, мало не торкалися його… Тож хіба могли собі уявити, що знайдемо його вночі в таємничій темряві парку? Адже я вам уже розповів, як мене приголомшило його зникнення!
На мій стукіт двері відразу ж одчинилися. Лісничий спокійно запитав, що нам треба. Він був у сорочці й, певно, намірявся лягати. Щоправда, ліжко ще не було розстелене.
Ми ввійшли.
— Ти ба, — подивувавсь уголос я, — ви ще не лягали?
— Ні! — грубо відказав лісничий. — Я обходив парк та ліс. Щойно повернувся. А зараз хочу спати. На добраніч!
— Послухайте-но, — сказав я, — під вашим вікном щойно стояла драбина…
— Яка драбина? Ніякої драбини я не бачив. Прощавайте!
І він нас спокійнісінько виставив за двері.
Надворі я кинув поглядом на Ларсана. Той здавався незворушним.
— Ну то що? — не вгавав я.
— А що? — перепитав Ларсан.
— Ви не завагались у своїй переконаності?
Ларсан, безсумнівно, був у поганому гуморі. Коли ми поверталися до замку, я почув, як він промимрив собі під ніс:
— Невже я міг так помилитися!..
Однак мені здалося, що ці слова були адресовані скоріше мені, ніж собі самому. І ще він докинув:
— У кожному разі невдовзі ми все знатимемо… Вранці усе проясниться».
РОЗДІЛ XVIII
Репортер накреслив собі коло між двома лобними половинами
Із записника Жозефа Рультабія
(Закінчення)
«Ми розпрощалися біля моєї кімнати, меланхолійно потиснувши один одному руку. Мене тішило, що пощастило посіяти зернятко сумніву в його душі, похитнути упередженість цієї людини, людини з таким рідкісним інтелектом… Так, розумом його Бог не обділив, але методом Фред, безперечно, не володіє. Я вже не лягав спати. Дочекався світанку й зайшов на подвір’я. Обійшов його, вивчаючи всі сліди, що вели до нього чи з нього. Але сліди були змішані й такі нечіткі, що я нічого не зміг із них витягти. До речі, вважаю за необхідне зауважити, що взагалі-то мені зовсім невластиво надавати надто великого значення зовнішнім доказам, які викривають злочинця. Метода, за якою судять про злочин, виходячи з відбитків чиїхось підошов, здається мені досить-таки примітивною. Трапляється багато ідентичних слідів, тож навряд чи можна покладати на них великі надії. Вони можуть вказати лише на напрям пошуку, але в-жодному разі їх не можна розцінювати як остаточний доказ.
Хай там як, але думки мої перебували у великому замішанні. Я пішов до парадного двору й почав роздивлятися усі сліди, подумки просячи їх підкинути мені правильний напрям пошуку, аби зачепитися за щось реальне, за щось таке, з чого зможу виходити в своїх міркуваннях із приводу подій у таємничій галереї. Міркувати, але як?.. Як міркувати?..
Ну, звичайно, треба схопитися з нехибного кінця. У відчаї я сідаю на каменюку в безлюдному дворі… Що я роблю вже добру годину, що як не марудну роботу найпересічнішого поліцая? Не дивна річ, якщо припущуся помилки, як припускається перший-ліпший слідчий при вигляді слідів, які невідомо куди тебе виведуть. Я сам собі осоружний, почуваюсь інтелектуально ще нижчим, ніж усі поліційні агенти, вигадані романістами, агенти, котрі послуговуються як посібниками романами Едгара По і Конан Дойла. Ах, літературні агенти!.. Вони ладні нагромадити силу-силенну нісенітниць через нікчемний слід на піску або відбиток руки на стіні! Та і ти, Фредеріку Ларсан, жалюгідний літературний агенте!.. Начитався Конан Дойла, старий! Присягаюся, Шерлок Холмс змусить тебе припуститись гірких помилок. Маю на увазі твої міркування. Так-так, помилок, дурніших за ті, про які читаєш у романах… І ти, чого доброго, заарештуєш безневинну людину! З твоїм, запозиченим у Конан Дойла, методом ти зумів переконати і слідчого, й шефа поліції, геть усіх… Ти шукаєш останнього доказу… Останнього! Скажи краще — першого, небораче! Все, що сприймається на дотик, не обов’язково може правити за доказ… Я сам щойно нахилявся над зримими слідами, але виключно для того, щоб унести їх до кола, яке накреслив мій мозок. Але часто це коло таке вузьке!.. Та хоч хай там що, воно було широченне — адже містило в собі істину! Так, так присягаюся: видимі сліди завжди були лише моїми прислужниками й ніколи — хазяями. Їм нізащо не вдалося б зробити з мене потвору, ще гіршу за сліпця (хоча що, здавалося б, що може бути страшніше за сліпоту?), — потвору, яка усе бачить у кривому дзеркалі! Ось чому я сміятимусь із твоєї помилки і з твого одноклітинного розуму, Фредеріку Ларсан!..
Що це зі мною? Тільки те, що цієї ночі в загадковій галереї сталася подія, яка з першого погляду не вкладається в коло, накреслене моєю думкою, — тільки тому я готовий звернути з правильного шляху, готовий рити землю носом, як той кнур, що навмання шукає в багнюці чого-небудь, аби нажертися… Схаменись, Рультабій, отямся, друже, вище голову! Не може такого бути, щоб подія в загадковій галереї не вписувалася в коло, накреслене твоїм розумом! Ти сам про це знаєш, добре знаєш! Тож вище голову! Доторкнись обома руками до чола і ще раз нагадай собі: коли ти накреслив своє коло, як креслять на папері геометричну фігуру, ти почав з правильного кінця і тепер спокійно можеш міркувати далі.
Тож рушай звідси геть… Іди до загадкової галереї, тільки у своїх міркуваннях почни з потрібного кінця і в жодному разі не забувай про здоровий глузд, обіприся на свій розум, як Фредерік Ларсан обпирається на свій ціпок, і ти невдовзі переконаєшся, що великий Фред не хто інший,
