Таємниця Жовтої кімнати - Гастон Леру

Жозеф Рультабій, 30 жовтня, опівдні».

«Сказано — зроблено… Я знову опинився в галереї, і, хоча не знайшов там нічого, крім того, що вже бачив минулої ночі, здоровий глузд змусив мене зрозуміти одну річ, неймовірну річ, отож у голові в мене закрутилось, і мені знову довелося шукати потрібний кінець, аби вхопитися за нього і не звалитись.

Саме тепер мені знадобиться сила, щоб відшукати зримі сліди, які обов’язково впишуться, вони мусять вписатися до-того ширшого кола, що я його накреслив собі між двома лобними половинками!

Жо зе ф Рультабій, 30 жовтня, опівночі».

РОЗДІЛ XIX,

у якому Рультабій пропонує мені поснідати в трактирі «Донжон»

Свій нотатник, де були докладно описані всі події в загадковій галереї, Рультабій вручив мені значно пізніше, хоча зробив ці записи зранку, відразу ж після подій. А того дня, коли я приїхав до нього в Гландьє, він розповів мені з усіма подробицями те, що ви зараз уже знаєте, навіть те, що він на цьому тижні робив у Парижі, де, врешті, не дізнавсь нічого, що б йому придалося в майбутньому.

Події в загадковій галереї відбувалися в ніч на 30 жовтня, тобто за три дні до мого приїзду. Тож саме 2 листопада я, викликаний телеграмою Рультабія, приїхав до замку Гландьє й привіз із собою револьвери.

… Зараз я в Рультабієвій кімнаті, він щойно скінчив свою оповідь. Розповідаючи, ввесь час утішливо погладжував опуклі лінзи пенсне, знайденого на нічному столику, тож я зрозумів: це пенсне і є одним з двох видимих доказів, який повинен був увійти до кола, накресленого його розумінням та здоровим глуздом.

Дивна, єдина у своєму роді Рультабієва манера висловлюватися навдивовижу точними словами, мене більше не дивувала; одначе інколи, аби зрозуміти смисл цих слів, необхідно було пізнати його думки, хоча проникнути в таїну мислення Жозефа Рультабія часом аж ніяк не просто! Логіка цього хлопчиська — найцікавіша річ, яку мені зроду-віку доводилося спостерігати.

Рультабій крокував життям, навіть не підозрюючи, який подив і навіть потрясіння викликає він у тих, із ким зустрічається. Вражені розмахом його думки, люди обертались йому вслід, зупинялися й дивились, як ступає ця втілена думка, — так проводжають поглядом незвичайну постать, що трапилася на шляху. Тільки замість того, щоб подумати: «Звідки він такий узявся й куди прямує?», люди питалися: «Звідки в Рультабія така думка і як вона розвиватиметься?»

Я вже казав, що він навіть не здогадувався про своє особливе обдарування і тому аніскілечки не соромився його, крокував життям подібно до всіх інших людей. Точнісінько так людина, яка не підозрює про ексцентричність власного вбрання, почуває себе невимушено, хоч хай би в якому оточенні опинилася. Тож цей хлопець, несвідомий надприродності свого розуму, спокійнісінько говорив про найскладніші речі в їхньому логічному виявленні, так би мовити, конспективно, випускаючи непотрібні подробиці, однак саме ця обставина й заважала нам, простим смертним, збагнути саму сутність його міркувань, хоч він і намагався представити перед нашими захопленими поглядами цю сутність у всьому обсязі.

Жозеф Рультабій запитав, якої я думки про те, що почув.

Я одказав: мені важко відповісти на це запитання. Тоді він порадив звернутися до здорового глузду і почати з потрібного кінця.

— Ну, добре, — почав я, — мені здається, вихідною точкою повинно бути те, що переслідуваний вами вбивця на якийсь момент опинився-таки в галереї.

— Чудовий початок! — вигукнув Рультабій. — Не варто на цьому зупинятися. Нумо, ще одне маленьке зусилля!

— Спробую. Якщо він справді опинився в галереї, звідки не міг утекти ні дверима, ані вікном, значить, він утік якимось іншим отвором.

Жозеф Рультабій подивився на мене співчутливо, зневажливо посміхнувшись, і заявив, що я, як і раніше, міркую, мов стара пантофля!

— Та що там пантофля! Ви міркуєте, як Фредерік Ларсан!

Бо в Рультабія бували різні періоди: він то захоплювався Ларсаном і кричав: «А він таки справді сильний!», то жалібно стогнав: «Який телепень!» — залежно від того, чи підтверджували Ларсанові знахідки його власні спостереження, чи, навпаки, суперечили їм. Такий ще один маленький недолік шляхетного характеру цієї дивовижної дитини.

Ми підвелися, й Рультабій потяг мене в парк. Коли вже підходили до брами, грюкіт розчахнутих віконниць змусив нас обернутись, — у вікні другого поверху лівого крила замку ми побачили бурякове, чисто поголене обличчя незнайомої мені людини.

— Ти диви, — прошепотів Рультабій, — Артур Рейс!

Опустивши голову, він додав кроку, і я почув, як бурмотить крізь зуби:

— То він сьогодні ночував у замку?.. Що йому тут робити?..

Коли ми відійшли досить далеко, я запитав, хто такий Артур Ренс. Рультабій нагадав, що саме про нього він розповідав мені вранці: пан Артур Вільям Ренс — це той американець із Філадельфії, з яким вони нажлуктилися були під час прийому в Єлисейському палаці.

— Але ж він збиравсь покинути Францію!

— Авжеж. Тому, як бачите, я й здивувався, зустрівши його тут, — не у Франції взагалі, а в самісінькому Гландьє. Напевне, приїхав не вранці й аж ніяк не вночі, отже ще перед обідом. А я його й досі не бачив. Чому консьєржі не попередили мене?!

Я згадав, що Рультабій іще не розповів мені, як йому пощастило звільнити консьєржів з-під варти.

Ми саме підходили до двірницької. Татусь Берньє та його дружина дивилися на нас із вікна. Доброзичлива посмішка грала на їхніх радісних обличчях. Здавалося, вони вже й забули про своє нещодавнє ув’язнення. Мій юний друг поцікавивсь, о котрій годині прибув Артур Ренс. Ті відповіли, що не знають про його перебування у замку. Мабуть, приїхав учора ввечері, але їм не прийшлося відчиняти йому браму, бо він затятий любитель ходити пішки, тож відмовляється, щоб за ним посилали автомобіль, а має звичку виходити з поїзда на вокзальчику містечка Сен-Мішель і звідти пішки йде лісом до самого замку. До парку він потрапляє з боку гроту святої Женев’єви: спускається туди, потому перелазить через низенькі штахети в парк.

Вислухавши все це, Рультабій спохмурнів, був чимось незадоволений, можливо, самим собою. Та це й зрозуміло, адже працюючи тут, доскіпливо вивчаючи кожну людину й кожен предмет у Гландьє, він оце тільки допіру дізнався про звичку Артура Ренса пішки діставатися до Гландьє.

— Ви кажете, нібито пан Ренс має звичку приходити до замку… То коли ж він приходив сюди востаннє? — похмуро зажадав він пояснення в консьєржів.

— Нам важко сказати точно, — відповів пан Берньє. — Річ у тім, що поки були під арештом, ми не були в курсі… До того ж, коли цей