Таємниця Жовтої кімнати - Гастон Леру

Коли він випростався, обличчя його було цілком спокійне, хоча хвилину тому він виказував занепокоєння…

— Спить! — сказав він мені й потяг до своєї кімнати, щільно зачинивши за собою двері в кімнату Ларсана.

— Якесь снодійне? — запитав я. — Може, панна Станжерсон вирішила геть усіх приспати сьогодні ввечері?

— Можливо, — неуважно відповів мій друг, думаючи про щось своє.

— А як же ми? Як ми? — вигукнув я. — Хто поручиться, що ми теж не ковтнули якогось снодійного?!

— Ви почуваєте млість? — холоднокровно запитав мене мій друг.

— Ані найменшої.

— Вас хилить до сну?

— Ні…

— Тоді, друже, запаліть оцю чудову сигару!

І він простяг мені першосортну гаванську сигару — дарунок Робера Дар— зака. А сам запалив люльку, нерозлучну свою носогрійку.

Так ми й просиділи в його кімнаті до десятої вечора, не перемовившись жодним словом. Рультабій півлежав у кріслі й палив без угаву, насупивши чоло й утупивши погляд кудись удалечінь. О десятій годині він скинув черевики й знаком показав мені, щоб я теж роззувся. Коли ми лишилися в самих шкарпетках, Рультабій прошепотів так тихо, що я скорше вгадав, аніж розчув слово:

— Револьвер!

Я витяг зброю з кишені піджака.

— Зарядіть!

Я вклав набої.

Тоді він рушив до дверей і відчинив їх так обережно, що навіть не рипнули. Ми вийшли в наріжну галерею. Після ще одного знаку Рультабія я зрозумів: мені слід зайняти спостережний пункт у темній комірчині. Я вже рушив був до своєї засідки, але Рультабій наздогнав мене й… поцілував. Потому так само обережно повернувся до моєї кімнати. Здивований цим поцілунком і трохи занепокоєний, я добувся до прямої галереї, яку й подолав без будь-яких перешкод. Перетнувши сходовий майданчик, я прокрався до свого закапелку. Перш ніж сховатись, уважно роздивився шнур, що підтримував завісу. Справді, досить було його пальцем торкнути, як важка завіса падала, тобто подавала умовний сигнал. Біля дверей Артура Рейса я почув кроки. «То він іще не лягав!» — подумав я. Але чому ж він, залишившись у замку, не вечеряв з професором та його дочкою? Принаймні я його бачив тоді, коли ми з Рультабієм підгледіли чаклування панни Станжерсон…

Я шаснув у темну комірчину й чудово там улаштувався. Бачив усю галерею, освітлену, мов удень. Звичайно, ніщо з того, що мало відбутись, не могло сховатися від моїх очей. Але що саме може відбутися? Мабуть, щось дуже вагоме… Знову пригадався поцілунок Рультабія, й мене огорнула тривога… Так цілують друзів лише під час якихось урочистостей або коли їм загрожує небезпека. Виходить, мені загрожує небезпека? Рука міцніше стиснула руків’я револьвера. Я чекав. Я не герой, але й не боягуз.

Я просидів годину, й за цей час не помітив нічого незвичайного. Злива, яка почалася о дев’ятій вечора, вщухла. Мій друг попередив: імовірно, щось може статися не раніше, як опівночі. Проте під дванадцяту прочинилися двері кімнати Артура Ренса: ледь чутно рипнули. Здавалося, їх надзвичайно обережно штовхнули зсередини. На часину запала мертва тиша, й ця хвилина видалася мені вічністю. Двері відчинились назовні, в галерею, тому я не міг бачити нічого, що відбувається в кімнаті, ні того, що — за дверима. Мою увагу привернув дивний звук, який лунав із парку вже втретє: попервах я не звернув на нього увагу, як пропускають повз вуха нявчання котів, які вештаються вночі на покрівлі. Але цього, третього разу звук був такий голосний і дивний, що я відразу ж згадав розповіді про Божу Тварючку. До сьогодні цей крик супроводжував усі лиха, що відбувалися в Гландьє, — на цю думку мене пройняв дрож. Аж тут з-за дверей з’явився чоловік. Спершу я його не впізнав, бо він стояв до мене спиною, схилившись над досить великим згортком. Зачинивши за собою двері і взявши згорток, чоловік обернувся в бік моєї комірчини, і тоді я його впізнав. То був лісничий, «зелений чоловік». Убраний у той самий костюм, у якому він прогулювався попід трактиром «Донжон», першого ж дня по моєму приїзді, а також коли ми з Рультабієм виходили із замку сьогодні вранці. Жодного сумніву, це був лісничий, я бачив його цілком виразно. Мені здалося, ніби він стривожений. Учетверте прокричала Божа Тварючка, тоді лісничий поклав свій згорток на підлогу й наблизився до другого від моєї комірчини вікна. Я боявсь поворухнутися, щоб не виказати себе.

Притулившись чолом до шибки, лісничий споглядав нічний парк. Так він простояв із півхвилини. Пітьму раз у раз розсіювало яскраве місячне світло. «Зелений чоловік» двічі змахнув рукою, подаючи комусь незрозумілі для мене сигнали, потім відійшов од вікна, підхопив свій згорток і рушив галереєю до сходового майданчика.

Рультабій попереджав мене: «Тільки-но щось побачите, зразу ж опустіть завісу». І ось я бачив, але що? Чи те саме, що передбачив Рультабій? Мене це не обходило, я мусив виконувати доручення, тож розв’язав шнур. Серце калатало так, що мало не вистрибувало з грудей. Але, на мій превеликий подив, замість того щоб продовжувати свій шлях галереєю у праве крило, чоловік почав спускатися центральними сходами до вестибюля.

Що робити? Я тупо споглядав опущену важку завісу. Сигнал було подано, але Рультабій не з’явився на розі двох галерей. Я був спантеличений. Спливло півгодини, які здалися мені вічністю. Що робити тепер, навіть як побачу ще щось? Адже знак подано, я не міг його подати вдруге… З іншого боку, якби я зараз поткнувся до галереї, це могло б зруйнувати всі плани Рультабія… Врешті, мені не було в чому собі докоряти, і якщо сталося щось таке, чого мій друг не передбачив, то нехай ремствує сам на себе.

Позбавлений можливості попередити Рультабія, я зважився піти ва-банк, вийшов з комірчини і так само у шкарпетках, навшпиньки, після кожного кроку вслухаючись у тишу, рушив у напрямку наріжної галереї.

У наріжній галереї — ані душі. Я підійшов до дверей кімнати Рультабія. Прислухався. Нічого. Тоді тихенько постукав. Нічого. Я повернув ручку, двері відчинились. Ось я в кімнаті. Рультабій лежав на підлозі…

РОЗДІЛ XXII

Негадана жертва

Невимовно збентежений, схилився я над тілом друга. Яка ж була моя радість, коли виявив, що він спить! Рультабій поринув у той самий глибокий і хворобливий сон, як і Фредерік Ларсан. Він теж став жертвою снодійного препарату, який йому домішали в їжу. Але мені пощастило уникнути такої ж долі. «Мабуть, — подумалося, —