Ганнібал - Томас Харріс

До того ж добре, що театр гарний, бо інколи виконавцям будь-яка допомога не завадить.

Несправедливо, але й неминуче, що музику у Флоренції оцінюють за безнадійно високими стандартами міської культури. Флорентійці — то велика вчена громада меломанів, що типово для Італії, проте час від часу вони страждають від браку музичних талантів.

Під оплески в кінці увертюри Пацці ковзнув у крісло біля дружини.

Вона підставила пахку щоку. Серце немов розросталось у грудях, коли він дивився на неї у вечірній сукні. З у міру глибокого декольте линув теплий аромат, а в руках вона тримала партитуру в шикарній папці від Ґуччі, яку їй подарував Пацці.

— З новим альтистом вони у сто разів краще грають, — видихнула вона на вухо Пацці.

Цей чудовий музикант на viola da gamba став на заміну невимовного нездари, кузена Сольято, який без сліду пропав кілька тижнів тому.

Доктор Ганнібал Лектер позирав зі своєї високої ложі, самотній, бездоганний у білій краватці. Обличчя й манишка, здається, витають серед темної ложі, обрамлені позолоченим бароковим різьбленням.

Пацці помітив його, коли після першого поруху на сцені спалахнуло світло, і, перш ніж він зміг відвести очі, голова доктора повернулася до Пацці, мов сова глипнула, і вони зустрілися поглядами. Мимоволі Пацці з такою силою стиснув зап’ястя дружини, що вона на нього озирнулася. Після того Пацці дивився виключно на сцену, гріючи тильну сторону руки біля стегна дружини, ніжно стискаючи її пальці.

В антракті, коли Пацці повернувся з буфету з напоєм для жінки, доктор Лектер уже стояв біля неї.

— Доброго вечора, докторе Фелл, — сказав Пацці.

— Доброго вечора, Commendatore, — відповів доктор.

Лектер трохи похилив голову, чекаючи, доки Пацці їх познайомить.

— Лауро, дозволь представити тобі доктора Фелла. Докторе, це синьйора Пацці, моя дружина.

Синьйора Пацці, звикла до того, що чоловіки цінують перш за все її красу, запам’ятала подальшу розмову як напрочуд милу, чого не можна сказати про Рінальдо.

— Дякую за таку ласку, Commendatore, — сказав доктор.

Червоний, гострий язик з’явився за мить до того, як Лектер схилився над рукою синьйори Пацці, підніс губи до її шкіри, може, трохи ближче, ніж це заведено у Флоренції, і, звісно, так близько, що вона шкірою відчула його дихання.

Він підняв на неї погляд, перш ніж підвів лискучу голову.

— Гадаю, вам особливо до вподоби Скарлатті, синьйоро Пацці.

— Так.

— Я зрадів, коли побачив, як ви слідкуєте за партитурою. Так уже майже ніхто не робить. Сподіваюся, це вас зацікавить.

Він розгорнув папку, яку тримав до цього під пахвою. У ній лежав пергамент із античною партитурою, написаною від руки.

— Це з римського Театро Капраніка, від 1688 року, коли цей твір був написаний.

— Meraviglioso![81] Рінальдо, поглянь!

— На полях я позначав певні відмінності від сучасного виконання протягом першої частини, — сказав доктор Лектер. — Певно, вам сподобається слідкувати за другою. Прошу, візьміть. Я завжди можу забрати її через синьйора Пацці — якщо дозволите, Commendatore?

Доктор проймав його поглядом усе глибше й глибше.

— Якщо тобі це буде до вподоби, Лауро, — відповів Пацці й замислився на мить. — Ви виступатимете перед Студіоло, докторе?

— Так, власне, у п’ятницю ввечері. Сольято ніяк не дочекається, щоб мене дискредитували.

— Я саме буду в старому місті, — сказав Пацці. — Тоді й поверну партитуру. Лауро, аби заробити собі на вечерю, докторові Феллу належить зачарувати своїм співом драконів зі Студіоло.

— Я певна, ви заспіваєте дуже добре, докторе, — сказала вона, подарувавши погляд величезних темних очей — у межах пристойного, але вже на межі.

Доктор Лектер усміхнувся, показавши дрібні білі зуби.

— Мадам, якби я виробляв парфуми «Небесна квітка», то подарував би вам до аромату якийсь із південноафриканських діамантів. До вечора п’ятниці, Commendatore.

Пацці пересвідчився, що доктор повернувся до себе в ложу, і не дивився на нього, доки вони не помахали один одному здаля вже на сходах театру.

— «Небесну квітку» я подарував тобі на день народження, — сказав Пацці.

— Так, я їх обожнюю, Рінальдо, — відповіла синьйора Пацці. — У тебе просто чудовий смак.

Розділ 34

Імпрунета — це старовинне тосканське місто, де виготовили черепицю для Дуомо. Уночі з вілл на верхівці пагорба видно, що на милі навкруги розкинувся цвинтар, бо при могилах вічно горять лампадки. Світло від них неяскраве, але відвідувачі ще можуть відшукати шлях між мертвими, хоча для того, щоб прочитати епітафії, знадобиться ліхтарик.

Рінальдо Пацці прибув за п’ять хвилин до дев’ятої з маленьким букетом, який збирався покласти на першу-ліпшу могилу. Він повільно йшов між надгробками гравійною доріжкою.

Пацці відчув присутність Карло, коли самого чоловіка ще не побачив.

Карло заговорив, стоячи по інший бік мавзолею, вищого за людський зріст:

— Не знаєте в цьому місті хорошого квіткаря?

Говір як у сардинця. Добре, може, він тямить у своїй справі.

— Усі квіткарі — пройдисвіти, — відповів Пацці.

Карло хутко, не визираючи з-за рогу, обійшов мармурову споруду.

Пацці він видався мало не дикуном: низенький, кругленький, потужний, з меткими кінцівками. Він носив шкіряну жилетку, а на капелюсі — кабанячу щетину. Пацці прикинув, що має руки на три дюйми довші та зріст на чотири дюйми вищий, ніж у Карло. Важили вони приблизно однаково. На перший погляд. Карло бракувало одного великого пальця. Пацці вирішив, що за п’ять хвилин знайде його в картотеці Квестури. Знизу обох чоловіків підсвічували могильні лампадки.

— У нього вдома непогана сигналізація, — сказав Пацці.

— Я вже бачив. Ти маєш його мені показати.

— Завтра, у п’ятницю ввечері, він має виступати на одних зборах. Так швидко зможеш приготуватися?

— Добре, — Карло хотів трохи позадирати поліцейського, встановити контроль. — Підеш разом із ним чи ти його боїшся? Зробиш те, за що тобі платять. Покажеш його мені.

— Слідкуй за словами. Я зроблю те, за що мені платять, і ти також. Або попрощайся з довічною відпусткою казанови у Вольтеррі, вирішуй сам.

На роботі Карло став глухим до образ так само, як і до криків болю. Він зрозумів, що недооцінив поліцейського, і розвів руками:

— Розповідай усе, що я маю знати.

Карло став поруч із Пацці, наче вони разом сумували біля невеликого мавзолею. Доріжкою, тримаючись за руки, пройшла парочка. Карло зняв капелюха, і двоє чоловіків завмерли, похиливши голови, а тоді Пацці поклав букет біля входу в склеп. Від Карлового теплого капелюха відгонило запахом прокислих сосисок, що їх зробили з неправильно кастрованої тварини.

Пацці закинув голову, рятуючись від