Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

Останню фразу Жорик супроводив широкою посмішкою. Очі в нього при цьому залишалися серйозними. Іноді я ніяк не могла зрозуміти, жартує колишній опер, чи говорить серйозно.

— Все одно якось негарно все це виходить… — не визнати Георгієвих аргументів я не могла, але щось усередині запекло опиралося цілковитому прийняттю його версії.

— А в житті все й буває негарно. Отже, перейдемо до завершальної частини розслідування. Знаєш, я вирішив, що можна дзвонити і з дому. До чого нам уже конспірація?

— Що ти хочеш зробити?

— Подзвонити Артурові. За моїми відомостями, на роботі він раніше другої пополудні не з’являється. Подзвоню і покличу Ларису до телефону. Скажу, подружка, мовляв, турбує.

— Але в тебе ж чоловічий голос?

— Ото ж бо й воно! Чи я б тобі не до кінця перевірені факти відкривав би, маючи жіночий голос? Дзвонити доведеться тобі.

Я тяжко зітхнула. Найобразливіше, коли жирну крапку, що свідчить про банальне закінчення справи, яка подавала великі надії, доводиться ставити власноруч.

— Якщо Лариса там, то можна просто назвати її батькам номер телефону. Аллу варто шукати або десь поблизу від Артура, або в яких-небудь супердалеких родичів. Ксенія знайдеться сама, щойно Лариса перестане ховатися від батьків, Алла ж відмовиться від можливих планів на помсту. Справу скінчено. Лише за добу. Це майже рекорд.

Поки Георгій задирав носа, підборіддя, брови та решту, я тремтячими пальцями набирала номер. Уже не знаю, чого я так нервувала. За подальшого розгляду Жорикова гіпотеза здалася мені цілком життєздатною і навіть звичайною. Чи варто було через це так переживати?

— Алло, хочу поговорити з Артуром.

— Я біля телефону, — слухавка миттєво розпливлася медяними інтонаціями. — Хто ви, о прекрасна незнайомко?

— Я не прекрасна, крім того, ми знайомі, — навіщось брехала я. Не зношу чоловіків, які вважають своїм обов’язком липнути до всіх підряд особин протилежної статі. — Нас Лариса познайомила.

Зважаючи на відсутність реакції, співрозмовник відчайдушно силкувався пригадати, про що йдеться.

— Я Ларина подруга, — гнула я на своє. Не те, щоб мій голос міг виявитися схожим на голос Ксенії… Але ж у Лари не одна подруга! Мало там із ким він коли знайомився. — Покличте Ларису до телефону, мені потрібно передати їй інформацію підвищеної таємності.

— Ой, Лариса зараз у душі. Розкажіть мені, я передам.

На мить у мене перехопило подих. Вона в душі! Тут люди божеволіють, а вона в душі! Може, все-таки помилка? Може, цей тип бреше?

— Ні. Я повинна розповісти все особисто їй. Коли мені передзвонити?

Лариса вийшла з душу за три секунди.

— О, та вона вже йде.

— Так? Слухаю? — озвався незнайомий голос. Отже, перша акторка знайшлася. Вона виявилася цілою, неушкодженою і цілком задоволеним життям.

— Ви знаєте, що батьки хвилюються? — тільки й змогла вимовити я, раптово захриплим голосом.

— Як?! — подив у незнайомому голосі здався мені нещирим. — Але ж я залишала листа. Не прочитали? Тузик з’їв? У будь-якому разі, дякую. Я їм зателефоную.

Я недовірливо дивилася на слухавку й по тому, як вона вже запіпікала короткими гудками.

— Ну що, з’їла? — поцікавився Георгій. — Ларису знайдено, добродії!

Я з’їла. Я не відповіла. Не давала спокою думка, що зріла і зріла в моїй голові.

— Ні, ну а цей Артур, який, га? — Жорик уже розслабився, уже був у доброму гуморі, вже ласо поглядав на своє спорожніле крісло. — 3 однією одружений, шкарпетки прати іншу примушує, а по курортах роз’їжджає з третьою… Просто Казанова якийсь…

— Нічого він не Казанова, — роздратовано обірвала я чергову плітку. — Звичайний покидьок. Покидьок і стерво!

У повсякденному житті подібні «міцні» вирази не були мені властиві. Я сама не знала, що на мене найшло. Істерика в чистому вигляді. Я не хотіла, щоб акторки виявилися такими дурними, як припускав Георгій. Не хотіла, щоб через якісь «мокасини з маракасами» дівчата були готові видряпати одна одній очі, а їхні батьки не спали ночами. Не хотіла, щоб світ виявлявся влаштованим так «мильно-серіально».

Здоровий глузд вирішив мене трохи протверезити й зауважив, що незрозуміло, як із таким світоглядом можна набратися нахабства й обвинуватити Шумилова в ідеалізмі. Я посміхнулася, вирішивши все-таки не бути схожою на видавця. Зрештою, розв’язка справи виявилася набагато кращою, ніж я припускала. Зрештою, слід радіти, що насправді дівчатам не загрожує небезпека. Ми нарешті заспокоїмо нещасних батьків.

Але стерво Артур все-таки дратував неймовірно. Я цілком могла собі дозволити гніватися на таку людину. У тому, що не всі «баби стерви», я в силу статевої приналежності була впевнена ще з дитячого віку. Тепер переконувалася й у тому, що не всі стерви — баби.

Телефонний дзвінок відволік мене від похмурих роздумів.

— Де слухавка? — хором вигукнули ми з Жориком, кидаючись на пошуки телефона по звуку. Дзенькало десь далеко. Здається, навіть у коридорі. Ми зіштовхнулися лобами біля виходу з кімнати, тому з досадою потирали забиті місця й кидали одне на одного докірливі погляди. Видно, він теж вважав, що телефон у цьому домі могла не покласти на місце тільки одна людина.

Настуся, вже стомлена від подібного цирку, спокійно підійшла до шафи, попорпалася в складках постелі та витягла залишену там (о, жах — мною!) слухавку. Щоб уникнути гучного судового процесу, я вдала жахливо заклопотану й вихопила із Сестрициних рук знаряддя праці.

— Детективна агенція «Order», детектив Кроль слухає.

На жаль, я натисла кнопку «talk» уже по тому, як той, хто дзвонив, відімкнувся.

— Куди цього разу ти покладеш слухавку? Не неси тільки до сусідів, там точно не знайдемо, — навіть не намагаючись приховати зловтіху, порадив Жорик. Його настрій завжди кращав, коли яка-небудь провина лягала на мене. Не дивно, що значну частину часу Георгій ходив у кепському