Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна
— Краще б вас не було тут.
М-да… На виховний процес наші з Настусею заняття мало були схожі. Я тимчасово залишила чужі стремена, відвела матір убік, витяглася струнко та приготувалась пояснювати.
— Це що? — таємничим шепотом поцікавилася ненька, й далі мружачись на ворожі фари моторолерів.
— Маскування, — зрештою, я майже не брехала.
— Як ти могла посадити туди дитину? — мама оформила нарешті своє занепокоєння в зв’язну мову. — Ти впевнена, що вона нічого не зламає?
— Мамо, вона вже не маленька…
— Це мене й турбує, — ненька зазирнула мені у вічі, ніби оцінюючи, й зробила відповідні висновки. Найімовірніше — невтішні, тому тяжко зітхнула та з кволою надією поцікавилася: — Георгій хоча б удома? Чудово. Виходить, він мене чаєм і напоїть. Я зараз саме з Настусиної школи йду. Ось дорогою зібралася зайти дізнатися, що у вас тут…
— Що вона знову накоїла? — я знала, що ненька навряд чи стала б заходити в школу до сестриці просто так.
— Підозрюється в організації шкільного карантину, — не без гордості повідомила мати. — Я з нею про це ще вдома поговорю…
— Тобто як? — я підозріливо скосила око на Настусю, яка корчила жахливі пики за матусиною спиною. Пики ці свідчили, що Сестрицю не надто тішать мої бесіди з матір’ю і що вона просить мерщій спровадити неньку до Жорика. Про те, яким побитом можна було організувати масовий грип серед учнів школи, ці пики нічого не пояснювали.
— Начебто умовила потрібний відсоток учнів вдати хворих… Не сама, звичайно. Разом із іншими хлопцями. Зараз же й довідки не потрібні. Неявка певного відсотка — і вчителі самі раді оголосити карантин. Когось із однокласниць батьки застукали за нагріванням термометра на настільній лампі. Так усе й спливло. Але ми вже так налаштувалися на карантин, що його офіційно не скасували. Тільки батьків зібрали, щоб сеанси психотерапії з дітками провели. А де ж їх знайти, діток цих? І так удома майже не бувають, а під час карантину й поготів…
— Я проведу з нею всі потрібні сеанси й психотерапії, і чого завгодно ще… — пообіцяла я. — Тільки пізніше. Ми зараз поспішаємо…
— Тоді заразом щодо прибирання з нею поговори. Не прибирала в своїй кімнаті вже тиждень… І про музику цю її… Непристойно вічно в навушниках ходити.
— Цього разу настала моя черга тяжко зітхати. Я подумки «подякувала» Настусі за те, що вона гукнула неньку, закотила очі до вже потемнілого неба й дістала записника.
— Диктуй, — пояснила я матері, — щоб нічого не переплуталося, бо забуду раптом за щось їй вичитати — і ти мені спокою не даси. Чи, не доведи, Боже, вичитаю за що-небудь зайве. Пишу: «влаштувала карантин», «не прибирає»…
— Ходить у навушниках, — зраділа ненька, заглядаючи мені через плече, — з матір’ю брутально розмовляє… Господи, ну куди ти це пишеш!? Хто там потім розбереться?
Вела я ці записи виключно для заспокоєння мамусиних нервів, тож за їх читабельністю не надто стежила.
— Дай я акуратно запишу, — мати перегорнула сторінку записника і не на полях, як я, а на чистому аркуші заходилася ретельно нумерувати сестрицині провини. Мені було шкода часу та місця в записнику. На щастя, мамі скоро набридло писати. Я розпрощалась і повернулася за спину до свого новоявленого водія. На жаль, навіть раптова поява моєї матері не могла скасувати моторолерних перегонів. Коли ми прибули до БК Будівників Комунізму, я вже перебувала в стані крайньої напруги.
— Я з тобою більше не те що на моторолер, у спільний тролейбус не сяду! — прокоментувала я ставлення Тіма до пасажирів. На мій погляд, поїздка не закінчилася масовими аваріями суто випадково.
— А такий буває? — ніби й без глузування поцікавився Тім. — Знаю, що бувають спільні вагони. Як і купейні чи плацкартні. А про спільні тролейбуси вперше чую…
Буквально за кілька хвилин мене перестали дивувати Тімові дивацтва. Якою ж іще могла виявитися людина, яка регулярно і з наснагою відвідує такі вечірки? Вражало хіба що тільки одне: Тім не ходив вулицями, скажімо, в яскраво-жовтому водолазному костюмі й на лижах. А що? Людина, яка походжала по сцені й час від часу кричала щось у мікрофон, була вбрана саме так. Чим же Тім гірший? Контролери закивали Тімові й Тигрі як добрим знайомим. Розмовляти ніхто й не намагався. Почути одне одного в мішанині «бумів» та «унца-ундів» та інших складових сучасної музики було складно. Продираючись крізь натовп танцюристів, які ритмічно тремтіли всіма частинами своїх тіл, ми навіщось протискувалися до сцени. Коли виявились поруч із колонками, я відчула, як здатність тверезо міркувати чимдуж втікає з моєї голови. Достатня кількість низьких частот змушувала підлогу вібрувати. Я озирнулася. Схоже, присутнім усе це дуже подобалося. Зал був повнісінький публіки. Міліція пропускала ближче до сцени тільки тих, у кого були спеціальні бейджі. На жаль, у нас вони були.
— Не стоїмо на місці! Кілер розриває нас на клапті! Рухаємося, рухаємося! — кричав у мікрофон гірськолижний водолаз. І юрба відвідувачів вигукувала йому у відповідь щось схвальне.
— Це ЕмСі! — почулося просто біля мого вуха. Тигра задіяла всю міць своїх натренованих театром голосових зв’язок, аби пояснити мені суть того, що відбувалося.
Крім МС, на передньому плані сцени працювала не менш дивно вбрана «підтанцьовка».
— Дивимося, як працюють наші дівчатка, й повторюємо за ними! — невиразно кричав у мікрофон МС. Щоб розчути його слова, доводилося додумувати фрази самостійно. До речі, без останньої репліки я нізащо не визначила б, що «підтанцьовка» складається з осіб жіночої статі. Типово чоловічі рухи, мішкуватий одяг і подоба шоломів від скафандрів на головах стирали статеві ознаки.
— Тобі подобається?! — кричала до мене Тигра.
На щастя, Христина не розчула моєї відповіді.
Не те, щоб я виступала проти нових музичних віянь, але… Просто я раптом виразно зрозуміла, що більше десяти хвилин прослуховування подібного божевілля мій організм не витримає. Я оглухну, отупію, отетерію…
