Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна
— Агов, є хтось удома?!
— Нема, — відповів Георгій із коридору.
— А де ж ти тоді? — уже розплющучи обидва ока, поцікавилась я.
— Пішов у справах, незабаром буду.
— У яких таких справах?! — від обурення я прокинулась остаточно.
— Повернуся — розповім. Уже майже повернувся. Цілий ранок бігав по людях. Тепер ще тільки один дзвінок треба зробити… З поштамту, щоб наш номер телефону не світився.
— І що тоді?
— І все тоді. Справу про зникнення твоїх акторок можна буде вважати розкритою.
Не дивно, що Георгій ішов з дому потай. Моя цікавість його б не відпустила. Вона б викинула мене з ліжка, змусила за три секунди підготуватися до виходу, а перед тим ще й випитати в Жорика про заплановані заходи, щоб узяти в них участь.
Значна частина мене була навіть вдячна Георгію за можливість хоч трішки виспатися. Адже вчорашні посиденьки у водному ресторані плавно перетекли до нашого дому-офісу, переросли в бурхливі дебати й скінчилися тільки близько третьої по півночі. По тому ми з Георгієм ще довго дискутували на тему правильності його поводження з замовником. Я вважала, що Шумилов заслуговував на більш коректні звертання, Георгій кричав, що «видавець — не дівчинка, з якою потрібно панькатися, а мужик, якому, коли що, не сором і в пику дати!». На щастя, до мордобиття не дійшло. Навіть навпаки. Взаємна ворожість, у якій зрештою чесно зізнались обоє, була визнана неминучим, але кумедним додатком до заплутаної і без того справи. Встановлену так-сяк рівновагу в їхніх стосунках порушував тільки Георгій, кілька разів не на жарт ризикуючи знову скотитися до етапу первісних суперечок про те, чи будемо ми працювати над цією справою. Про це я й говорила о п’ятій ранку. Георгій засинав і відмовлявся. Через усе це можливість поспати довше, люб’язно надана мені Георгієм, не надто й засмучувала. Зрештою, все відоме він може дослівно переказати мені.
— Не йди! — закричала моя цікавість. — Не переживу, якщо ти негайно не розповіси, де був.
Георгій затримався з відповіддю, а я взялася винаходити страшні покарання, які застосую до нього в разі відмови.
— Змушу пилососити в суботу! — кровожерливо кричала я. — Повбиваю всі ігри в комп’ютері!
Подіяло. Георгій ввійшов у спальню.
— Ну гаразд. Так навіть цікавіше. Я тобі зараз розповім, у чому річ. Як завше, я мав рацію. Справа копійки не варта. До речі, про…
— Поснідаємо пізніше, — нервово перебила я. — Продовжуй про справу.
— А, ну, звісно. Останній штришок ти зробиш сама — подзвониш одній людині та поговориш із Ларисою особисто.
— Зі зниклою Ларисою?!
— А з якою ще? Вони навіть не взяли на себе праці відрекомендувати дівчину під іншим ім’ям. Куди тільки міліція дивиться? Нетями. Починаю приєднуватися до думки твоєї режисерки.
— Не ухиляйся від теми! — закричала я, відчуваючи, як відчайдушно застукотіло серце. — Хто «вони», кому «відрекомендувати»?
У глибині душі було трішечки шкода: моя перша самостійна справа розв’язалося практично без моєї допомоги.
— І не думай навіть ображатися! — вгадав мою реакцію Георгій. — По суті, справу розкрутила ти. Я лише співставив знайдені тобою факти й провів ряд заходів для підтвердження новонародженої гіпотези.
Я гордовито звела підборіддя. Потім пригадала, що це улюблений жест Жорикової манії величі, та засміялася. Знайшла кого наслідувати!
— Історія виявилася банальною і, на щастя, не настільки вже трагічною, — почав Георгій. — Якщо опустити всі сантименти, то… — Жорик раптом обірвав сам себе. — Ой, тобі так, напевно, буде нецікаво. Але я не вмію красиво говорити… Загалом, шмарклів нехай додає за смаком твоя уява.
— Не турбуйся, — ледь стримуючись, вичавила я з себе. — Ти, головне, розповідай. Не відволікайся…
— До речі, про смаки… Я сьогодні ще не снідав.
Усе зрозуміло: Жорикова шкідливість прокинулася години на дві раніше за свого власника. Ну, все, тепер від нього жодної зрозумілої відповіді не дочекаєшся. Хоча, власне, був у мене один стратегічний засіб. Щоправда, поки не випробуваний…
— Я теж, — якомога спокійніше промовила я. — Піду чого-небудь пошукаю в холодильнику.
— Там нічого нема. Я вже шукав, — Георгія насторожила моя несподівана капітуляція, але він залюбки підтримав тему їжі.
— У твоєму випадку чесніше сказати: «Я там шукав, тому нічого й нема». Вип’ємо кави, а там уже й Сестрицю привезуть. Вона посидить на телефоні, а я збігаю в магазин.
Я чарівно щебетала про буденні клопоти й не ставила жодного запитання. Георгій, звісно, сподівався помучити мене невиразними натяками замість відповідей і стрибками з теми на тему. Тому зараз він мав трохи розгублений вигляд. Я незворушно заходилася прибирати постіль і запихати наше відкидне ліжко в шафу. Спальня миттєво перетворилася на офіс.
— Ти пошту сьогодні дивився? — потай насолоджуючись ефектом, я спокійно рушила до комп’ютера. — Шумилов же повинен був надіслати докладний опис останніх трьох днів спільного життя з дочкою.
Свідчення клієнтів по інтернету були моїм ноу-хау. Я давно помітила, що коли людина щиро налаштована на допомогу слідству, то особистий контакт тільки заважає процесові опитування. У звичних умовах, наодинці з самими собою, опитувані мали можливість розслабитися. Матеріалізації спогадів це завжди було на користь. Факти й домисли, що чаїлися в найпотаємніших куточках пам’яті, куди більш охоче віддавалися комп’ютерові, аніж приватним детективам. «Розслабтеся, заспокойтесь і пишіть усе, що спаде на думку з приводу нашої справи, — наполегливо рекомендувала я. — При цьому переконайте свою свідомість, що ви ще тридцять разів будете
