Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

Поруч блискала круглими (вочевидь не від жаху, а від замилування) оченятами Настуся. Видно, пристрасть до такої музики — це вікове. Звичайно, Сестрицю вабив насамперед антураж, а ще — факт причетності до чогось страшенно прогресивного й багатолюдного. Але й саме звучання не викликало в Настусі особливих заперечень. Я ж відчувала якесь фізичне неприйняття всього, що відбувалося. На мій погляд, подібне звуковиверження, та ще й із такою гучністю, цілком могло вважатися небезпечною зброєю. Посади-но шпигуна в камеру, де таке гратиме, — годинки за дві в обмін на тишу він зізнається в чому завгодно. Терористи відпустять усіх заручників і добровільно здадуться під впливом такої «музичної» атаки. Якщо наказати всім своїм заткнути вуха та врубати таку музику де-небудь на полі бою, можна змусити ворожі війська покидати зброю та панічно розбігтися. Музика дійсно велика сила. Один мій знайомий свого часу шляхом музичної атаки налагодив стосунки з сусідом. Просто поклав колонку на підлогу донизу динаміком і ввімкнув на повну гучність Pink Floyd, альбом «Ummagumma». Сам знайомий, звісно, на час програвання платівки вийшов надвір. Звідтоді сусід знизу більше ніколи не обурювався з приводу голосного прослуховування моїм знайомим всілякого андеграунду. Кажуть, цей сусід з того дня більше взагалі з жодного приводу не обурювався. Жив собі тихо й нікого більше не чіпав. Хоча до прослуховування Ummagummbi ініціативно з усіма сварився. В часи, коли мені розповідали цю історію, я з сусіда сміялася. Зараз мені було його шкода. Для нього PinkFloyd, напевне, був тоді тим самим, чим для мене музика, котра панувала в цьому БК.

— Як нам знайти цього Кілера?

— Він на сцені!

Я придивилася. У глибині сцени за столом, завантаженим технікою, діловито пританцьовуючи, порпався в якихось речах персонаж, який віддалено нагадував нашого листоношу.

— Треба дочекатися, поки він дограє сет! — прокричала мені Тигра, і я слухняно взялася чекати.

У голові більше не було жодної думки. Я вискочила в хол, де відчула себе трохи краще. Тут «бумцало» не так гучно. В принципі, якщо не стояти під колонками, то можна слухати що завгодно. Щоправда, як і про що розмовляти з людиною, котра грає таку музику, я не мала уявлення. Скалки думок, не вигнані з моїх мізків звуковим терором, категорично відмовлялися збиратися докупи. Залишалося покластися на долю та міс Імпровізацію. Почну розмову, а там побачимо. Здавалося дивним, що вся публіка не емігрує в хол. Звідси ж усе слухалося значно легше! Й навіть слова, що їх вигукував МС, можна було розібрати майже без зусиль.

— Ніхто не сидить! Усі танцюють! Віддаємося музиці! А тепер усі піднімаємо руки! Ось так! Усі! Залишають руки внизу тільки сексуальні меншини!

Я раптово пожалкувала, що вийшла в хол. Текст, вигукуваний МС, не заслуговував на виразне звучання.

— Не зупиняємося! — і далі агітував публіку цей балакун, що розбушувався. — А зараз усі дружно поаплодуємо нашій доблесній міліції, за те, що нас охороняє! А тепер усі мовчать! А доблесна міліція аплодує нам!

Після цієї фрази музика раптово стихла. Ріденькі, але голосні оплески змусили мене розсміятися. Бідолашна міліція… Від такого чергування вони, звичайно, зовсім отетеріли. І тепер ладні виконувати вказівки кого завгодно, не те що скаженого конферансьє…

— Ось ви де! — у хол вискочила Тигра й схопила мене за руку. — Добре, що знайшла. Ходімо.

— Я краще тут почекаю… Свиснеш, коли наш підозрюваний звільниться.

Тигра запхала до розтягнутого в посмішці рота два пальці й засвистіла. Після дозвілля під колонками жоден звук уже не здавався мені пронизливим. Я меланхолійно відірвалася від споглядання завіконних просторів і кволо поцікавилась:

— Що?

— Кіл ер вільний. Саме час із ним побалакати.

Виявилося, що діджеї змінюються в цих клубах непомітно, без пауз і оголошення. Пробираючись через зал, я марно силкувалася знайти різницю між «бумами», що звучали тепер, і музикою часів нашого Кілера. Можливо, я була зовсім не пристосована до прослуховування сучасних композицій.

— Кілер гарний діджей? — поцікавилась я в Тигри, остаточно зриваючи голос.

— Убивчий! — проволала мені у відповідь Христина.

Настусю вирішено було залишити під чуйним наглядом Тіма. Сестриця не заперечувала, до знемоги захоплена костюмованим шоу на сцені. Тицяючи всім у обличчя якоюсь спеціальною перепусткою, що надавала право на вільне переміщення, Тигра потягла мене в одну з артистичних. Музика звучала тут навряд чи тихіше, ніж у залі. У півмороку кімнати розмірно поблискувала всілякими змійками, кнопками і заклепками вітрівка діджея, що підстрибувала разом із усім цим. Кілер стояв до нас спиною. Кошлата потилиця виражала крайню стадію заклопотаності й напруги. Кілер ніяк не зреагував на нашу появу. Він її просто не помітив. Діджей, котрий давно виріс із дитсадківського віку, був зосереджений на екрані монітора й запально давив на кнопки клавіатури, граючи в Діггера — дитячу комп’ютерну гру. Своїм бездоганним примітивізмом ця іграшка завоювала безліч дорослих умів. Ми з Тигрою дурнувато завмерли на порозі, очікуючи, поки діджей покінчить із усіма життями свого комп’ютерного героя. На жаль, Кілер грав доволі вправно.

Всупереч очікуванням у кімнаті не юрмилися нероби, не розливали спиртне в пластикові стаканчики, нікого не вітали з виступом. Загалом, на звичні для мене післяконцертні сейшни це нітрохи не було схоже. Звісно — я ж бо, стара галоша, звикла до рок-н-рольних концертів.

— Усе це в іншій гримерній, тій, що для танцюристів, — пояснила мені Тигра вголос. — Інші діджеї теж там. А Кілер тут. Він завжди цурається юрби. Це його кредо! У кожного порядного діджея повинне бути своє кредо…

Діджей, як і раніше, не реагував на нашу присутність.

— А ти звідки знаєш? — я вирішила продовжувати розмову з Христиною, ніби нічого не сталося.

— Батько Тіма — хазяїн цього клубу. Я вже два роки тут ошиваюся. Всіх знаю. Багатьох навіть у обличчя.

— А інших? — насторожилась я.

— З іміджу, за чутками. Фіг при такому освітленні пики розгледиш.

— А-а…

Цієї миті останнє життя Діггера стало жертвою діджеєвої неуважності.

— Чорт! Ніяк не можу цей рівень