Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

перечитувати й „рихтувати“ написане. Але в жодному разі не виправляйте файл. Закінчили думку, відчули, що збираєтеся змінювати фразу — і „клац“, натискаєте „відправити“. Думка надходить до нас у первинному вигляді. З таких ось чесних і недоторканних для коректури спогадів зазвичай спливає безліч важливих подробиць». Крім того, цей метод дозволяв уникнути нудної процедури перенабирання тексту. До того, як я винайшла цей метод, всі свідчення та повороти чергової справи записувалися на папері. Коли справа завершувалася, Георгій жадав від мене перетворення всіх цих нотаток, зізнань і записів у стрункий текст, звичайно ж, аби він зберігався в електронному вигляді. І якщо свої записи я, хоч і з натугою, але все-таки могла розібрати, то спроби розібрати закарлючки Георгія чи когось зі свідків завжди закінчувалися для мене станом найглибшої депресії і бажанням раз і назавжди звільнити себе з цієї агенції.

— Не віриться мені в бажання Шумилова піддаватися твоєму розкриттю, — спокійно перемкнувся й на цю тему Жорик, вступаючи в гру. Що ж, побачимо, хто не витримає першим. Зрештою, Георгію поділитися зі мною відкриттями не менш важливо, ніж мені почути про них.

— Ти знову?! — трішки переграючи, завелась я. — Твоє несхвалення моїх методів їм до честі. Це означає лише, що вони діють. Ти завжди нервуєш, коли не ти, а хтось інший придумує щось путнє! І поклади на місце ручку!

Останнє обурення я висловила вже досить щиро. У Георгія в душі жив дрібний капосник. Він збирав по квартирі всілякі предмети та розпихав їх по своїх кишенях, а також у інші несподівані місця. Всі засоби для писання я давно вже прикріпила до потрібних місць гумками. Якось, коли вже вкотре знайшла слухавку в холодильнику, мріяла прикріпити її також. Але тоді радіотрубка нічим не відрізнялася б від звичайного телефону. Можна було, звісно, почепити на холодильник замка… Це було б корисно з усіх точок зору, але Георгій виявився категорично проти.

Цього разу Георгій виявив рідкісну покірливість і відпустив уже відтягнуту в дальній кут ручку. Натягнута гумка рвучко скоротилася. Металева авторучка зі свистом пролетіла через кімнату й боляче цюкнула мене по лобі.

«У цьому божевільному домі стає небезпечно! Зовсім уже всі подуріли!» — образилась я. І ще — вкотре обурилася. Й запалала бажанням помсти.

— Вибач. Я не навмисно, — Георгій поцінував шкоду, мені завдану, як не надто серйозну та посміхнувся.

— Ти ще й смієшся! — я схопила зі столу телефонний довідник і пожбурила його в усміхнену фізіономію коханого чоловіка. Фізіономія ухилилася, але чоловік зробився трохи менше коханим. Довідник гепнувся об дверцята шафи.

Настуся, що постала на порозі за кілька секунд до описаних подій, захоплено свиснула й спокійно продефілювала до комп’ютера.

Цієї миті потривожені дверцята шафи (цього разу кімнатної, а не в коридорі) так само рвучко відчинилися, випускаючи на волю ліжко, яке розкладалося на льоту. Георгій ледь устиг відскочити.

— Як у еротичному бойовику, — прокоментувала Сестриця, вже звикла до подібного цирку.

— Ти дивишся еротичні бойовики?! — суворо поцікавилась я.

— Ні. Зі слів старших товаришів знаю, — примружилась Настуся. — А нас із уроків відпустили. У школі святковий весняний карантин!

Я тяжко зітхнула, розуміючи, що тепер Сестриця з повним правом чіплятиметься до мене цілодобово.

— Пустіть мене в комп’ютер! Мені в аську потрібно!

Настуся свого часу довідалась про цей спосіб теревенити з цілим світом, не розтуляючи рота, й звідтоді в неї безліч віртуальних друзів.

— Оце вже ні, — заявила я. — Мені комп самій потрібен. І потім, аська — це неробство. Або візьмися до якої-небудь справи, або не чіпай комп’ютера.

— Ні! Ні! Ні! — відчайдушно закліпала Сестриця. — Мені ненадовго, мені тільки з одним-двома перемовитись… Я обіцяла сьогодні вранці зв’язатися… Ну, Катрусенько! Спілкування з людьми, знаєш, як розвиває! Я вже навіть друкувати швидко навчилася… Я вмру, якщо не поговорю з ним!

— Почалося! — хором зітхнули ми з Георгієм.

Горезвісне «О! О!», яке видавала «аська», щоразу, коли Сестриця отримувала повідомлення, вже встигло дістати нас обох і протягом учорашнього дня.

— Тільки цього разу вимкни звук, — попросив Георгій, заспокійливо обіймаючи мене за плечі та скеровуючи в бік кухні.

Наявність у домі дитини підліткового віку неймовірно споріднює всіх дорослих із її оточення. Родинам, що розпадаються, настійно рекомендую брати в своїх знайомих у оренду саме таких дітей. Їм просто часу не залишиться на те, щоб розпадатися. Займатися буде чим: усі сили підуть на сприяння самоствердженню дитинки.

— Ох, як я розумію неньку, — зітхнула я вже на кухні.

Жорик співчутливо закивав. Чомусь мені здалося, що він ось-ось капітулює.

— То ти хочеш довідатися, чим скінчилась ця справа, чи ні? — підтвердив мій здогад Георгій.

— Ну, якщо ти хочеш мені розповісти, — щосили намагаючись не виказати радості, статечно озвалась я.

— Агов! — із кімнати погукала Настуся. — Катрусю, тобі лист від Шумилова. Я прочитаю?

Головне, вчасно! Найменше мені хотілося збивати зараз Жорика зі сприятливого для мене настрою. Але, з іншого боку, так довго випробовувати шляхетність Сестриці бути негарно. Напевне, Настуся стримувалась із останніх сил, щоб не зазирнути в текст послання.

— Чужі листи читати негарно! Я зараз прийду, — гукнула я Настусі й запитливо глянула на Жорика.

— Дивно, я щойно від Шумилова. Він не збирався нічого тобі писати. Може, що сталося?

— Що значить «чужі листи»? — ображено бурмотіла Настуся, вибираючись із-за столу. — Ти ж моя сестра, виходить, мені все про тебе можна знати…

— Так, але ти ж не сестра пана Шумилова, — резонно зауважив Георгій.

Настусю аргумент переконав. Бурчання припинилося.

«Вирішив скористатися вашим методом, — замість привітання писав Шумилов. — Розслабився, відімкнув телефони, спробував подумати про головне. Хочу сказати: я не вірю. Ні „не хочу“ — „не можу“ повірити в цю історію. Ваш Георгій каже: Алла зненавиділа Ларису, коли довідалась, що та заходила до Артура в ресторан. Чому Ларису, а не Ксенію? Ксенія ж була разом із Ларою під час цієї зустрічі. При цьому в Лариси був постійний