Злий - Леопольд Тірманд
— Замовкни, — вороже кинув Крушина. — Теж мені жайворонок. Задоволений, наче йому в кишеню напрудили.
Меринос підвівся і крісла і етап мовчки ходити по кімнаті. Чим довше він мовчав, тим більше Метеор почував себе, мов учень у класі перед всевладним вихователем. Меринос наблизився до нього, зупинився — і раптом Метеор ялякапо відступив назад: обличчя Мериноса почало тремтіти під нестямної люті. Він схопив Метеора за піджак і притягнув до себе.
— Метеоре! — дихнув він йому просто в очі, — попереджаю тебе: досить цих рейсів направо й наліво, досить малесеньких ґешефтиків з плащами, досить брудних спекулянті на різниці між цінами на околицях та в центрі! Чуєш? Твій собачий обов'язок — чатувати біля мене і робити, що я тобі скажу! За це я тобі плачу. Розумієш? Ми тут не самі, ти знаєш про це так само добре, як і я. Нам дивляться на руки, на твої руки, щеня, бо ти тут — директор! Запам'ятай це собі, бо інакше… спершу на кілька тижнів до лікарні, а потім довгі роки каліцтва.
Метеор опустив очі в цілковитій покорі. Обличчя Мериноса розгладилося, очі перестали безтямно бігати, заспокоїлись. За хвилину він промовив стриманим, впевненим Голосом:
— Цей останній номер примушує замислитись. В принципі знищено нашу «гвардію». Трупів, правда, нема, але хлопці надовго об'якорилися в лікарні. Холера їх знає, що вони скажуть, коли вийдуть. Що це за дивовижна історія з Мето?
— Мето спасував, — буркнув Крушина. — Трапляється.
— Мето спасував… — повторив замислено Меринос. — Мето… найбільший спеціаліст мішка, якого будь-коли знала Варшава.
— Всяк буває, — несміливо втрутився Метеор. — Може, якась психічна депресія? Часом і найкращі…
— В усякому разі справа серйозна, — ствердив Меринос.
Він іапалив цигарку і став біля вікна: за вулицею Багно видко було величезну просторінь будівництва.
— Отже, який висновок, пане голово? — із запобігливим хвилюванням запитав Метеор.
— Висновок може бути тільки один, — поволі промовив Меринос. Крушина аж підвівся з крісла.
— Пане голово… — почав він.
— Що ж робити? — спитав з раптовою тривогою Метеор.
Меринос всміхнувся. Його гарне темне обличчя перекривила ненависть, чорні очі люто забігали.
Спробуємо, — відповів він, — різними способами.
Меринос сів у крісло, поклав руки на край письмового стола. Він був схожий на доброго начальника, якому можна й треба вірити.
— Мої дорогі хлопці, — заговорив він медовим, добре контрольованим голосом, — кохані друзі, ви ж знаєте добре — багато людей пройшло крізь наші руки за цей рік. Ви знаєте, що на окремих відрізках роботи не вщухає боротьба за дрібниці, за незначні прибутки — за місце біля кінотеатру «Охота», за мисливську територію в рештках руїн на Чернякові, за можливість працювати навколо Головного вокзалу. Ви знаєте, що йде безжалісна боротьба на кожному кроці: зводяться особисті рахунки за одне-одні-сіньке слово, за номер, який хтось там комусь встругнув, за втручання не в свої справи. Ви знаєте так само добре, як і я, що всі ці районні суперечки — нам на користь, що ця щоденна шарпанина — основа всієї справи. Звичайно — ми не можемо знати всього докладно: десятки й навіть сотні фраєрів, які біля нас крутяться, носять у собі можливості різних несподіванок; це ж усе хлопці живі, з іскрою, з начинкою, з вогником. Комусь схочеться чогось більшого, ніж він одержує, йому здається, що в нього вже зміцніли руки й ноги, аби вторувати собі штурханами дорогу вгору, і він починає скакати, зазіхає на кар'єру, тягнеться до слави й заробітків.
Меринос запалив цигарку. Метеор і Крушина побожно слухали.
— Я не зірю в те, що сказали Стриць, Мігдаль, Леон, у всі ці чудеса й незвичайні речі. Стриць міг схопити по морді від більшого фраєра, ніж він, такого, що накинув оком ковзанку і знав: на ній можна заробити. Той другий узяв собі кількох до спілки і розігнав банду Стриця. Звичайна річ. Мігдаль і Леон — працюють у відділі, де є принаймні кілька десятків людей. Напевне у них були суперечки, рахунки, хтось обрав слушну мить і напав. Просто, ні? А вони, як усі наші хлопці, почали говорити згодом: кастети отам, персні, привиди, чудеса, самі, мовляв, не знаємо, що й як сталося. З Мехцінським… — Меринос завагався на хвилину, — з Морицом справа інша. Це здібний негідник. І не забувай, Крушино, що Мехцінський інакше каже про це все, ніж оті, що в нього якась скабка всередині, що він шукає, скаче. Ти ж сам мені казав, хіба ні?
— Так, — неохоче згодився Крушина. — Мориц — твердий.
— У Морица неабияка амбіція, — визнав Меринос. — Він багато знає. До того ж він мені зараз дуже потрібний. Зрештою… Кудлатий хоче з ним говорити. Це вже щось…
На хвилину залягла тиша. Меринос продовжував далі:
— Отож залишається тільки ця остання обробка. А це, як я вам вже сказав, справа серйозна. Виходить, оті, що наскакують, влучили в центр, в самісіньку середину.
— Пане голово, — несміливо обізвався Крушина, — але Мето казав, що це вони самі наскандалили. Почалося в автобусі, з якогось лахмітника і того шофера.
— Правильно, — згодився Меринос. — Але виявляється, що десь були фраєри, які тільки й чекали слушної нагоди, щоб пристукнути «гвардію». Ходили за ними, шукали нагоди. І знайшли. Початок міг бути зовсім невинний, звичайні автобусні забавки.
— Отож це, може, не така вже й мала бражка, — нещиро всміхнувся Метеор, ніби щось придушуючи в собі. Це «щось» могло бути тільки страхом. — Але хто в ній, у цій бражці? Кінець кінцем, ми ж знаємо усіх фраєрів у місті.
— Помиляєшся, — спокійно відповів Меринос. — Варшава велика. Всіх ти не знаєш. А ростуть нові таланти. Що ти можеш знати про те, які аси стартують кожного року на Сєкєрках чи там, на Грохові? Такий собі парубійко після кількох перемог, здобутих руками й ногами, починає думати, комбінувати, вже йому невистачає слави й заробітку на і цоїіі кривій, брудній вулиці,
