Злий - Леопольд Тірманд

— Як тобі не подобається, нема про що говорити, — відповів Метеор. — Дуже мені треба умовляти тебе, що це чеський товар? Не віриш — не треба.

Він приязно нахилився до Крушини:

— Бобусю, зрозумій, я ж не можу взяти менше, ніж заплатив сам. Зрозумій, дорогий хлопче: тисяча чотириста — моє останнє слово. Нічого на тобі не хочу заробити, кий мені в око, коли брешу…

— Добре, — зітхнув Крушина, — скидай.

— Хвилинку, — зупинив Метеор, — не поспішай, друже. Все одно в тебе немає з собою валюти. Принеси гроші до «Лайконика» — і візьмеш плащ.

— Хлопчику, — з кривим усміхом спитав Крушина, — ти ще хочеш його сьогодні носити? Мій плащ?

— Точно, вгадав, — холодно глянув на нього Метеор. — Він ще не твій — це, по-перше; а по-друге, раджу тобі поквапитись, бо якщо трапиться клієнт з монетою, то май на увазі, продам його на місці за дві, і щоб ти потім не був у претензії.

— Гаразд, — згодився Крушина, — за годину буду в «Лайконику».

— Ну ходім, бо я спізнюся.

На розі Мокотовської і Вільчої вони подали один одному руки.

— Ага! — згадав Крушина, — зовсім забув, чого йшов до тебе. Меринос хоче бачити Зільберштейна, а цього вошивця не можна спіймати телефоном. Ніколи його нема в конторі. Меринос казав, щоб ти привів, добре?

— Буде зроблено, — відповів Метеор.

До цієї маленької кав'ярні заходили просто з вулиці; вона швидше схожа була на продуктову крамничку.

Тіснота і низенькі стільчики, на яких відвідувач сидів, паче в кухні в сусідів, створювали надзвичайно затишну атмосферу для балачок. Отож нічого дивного, що «Лайконик» був найбільшою у Варшаві кузнею пліток.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Чого тобі треба? — спитав, сідаючи за столик до Метеора, Зільберштейн. Це був низенький брюнет з широкими плечима, міцно збудований, але з нахилом до гладшання.

— Нічого особливого, — обізвався Метеор, — я хотів тільки сказати, що ти потрібний Мериносові. Ти вже давно не був на жодній виробничій нараді. От легкодухий!

Зільберштейн непомітно скривився.

— От холера! Я саме сьогодні умовився з однією.

— Шкода, — холодно відказав Метеор, — пан голова хоче тебе бачити саме сьогодні ввечері.

— Що ж робити? — занепокоївся Зільберштейн. — Чуєш, Метеоре, — додав він швидко, — що за галас у місті з цими обробками? Одних виганяють, інші тікають самі. Про це подейкують дедалі голосніше…

— Дрібниця. Все вгамується. Якісь місцеві зірки шукають щастя в центрі міста. А тобі, Льовко, раджу прийти, можуть бути прикрості, якщо не прийдеш. І взагалі, що таке? Тобі вже не потрібні гроші?

— Ой, ой… — зітхнув Зільберштейн, — ще й як потрібні… Як мені потрібні гроші, Юреку, коли б ти знав!

— А плащ не потрібний? — мимохідь запитав Метеор.

— Що ти кажеш, Юреку, як це мені не потрібний плащ? От-от стане тепло, а ходити нема в чому. Що це на тобі? — зацікавився він, мацаючи плані на Метеорі.

— Гарна річ, — поважно відповів Метеор, — чеський товар. Позавчора тільки дістав. Один фраєр, волейболіст, привіз із Праги.

— Правильно, — згодився Зільберштейн. — Волейболісти грали минулого тижня в Празі. Але якщо це шмаття з Праги — тоді я — генерал-губернатор з Канади. Скільки коштує?

— Тисяча вісімсот, Льово, тільки для тебе. З іншого візьму дві. Але ж тобі доведеться його підкоротити, треба нести кравцеві, отож кусок і вісім сотень.

В темних очах Зільберштейна, поруч з меланхолією та мрійністю, заблищав життєдайний скептицизм найвищого класу.

— Як тут гарно! — заявив він, дивлячись у стелю. — Дуже мила дірка, цей «Лайконик»…

— Не хочеш, не треба. Чеський поплін, фасон просто з Праги, такого у Варшаві нема ні в кого.

— Рівно тисячу на руки, — саме за цей фасон. Тільки тому, що такого нема ні в кого у Варшаві. Інакше не дав би тобі й п'яти сотень за цю ганчірку. Чеський поплін, ти, хаме! Просто з Білостока, ні? У нього відразу чеський… Не лізь до мене з такими дурницями, Юреку, добре? Якби мій батько не мав протягом сорока років мануфактурної крамниці…

— Крамнички, ти хочеш сказати… — зневажливо поправив Метеор. — До крамниці було ще далеко тій дірі на Гусячій. Тисячу двісті даєш?

Раптом обличчя його змінилося: двері відчинилися, і зайшов Роберт Крушина.

— Льовко… — почав Метеор невпевнено, але не скінчив, Крушина вже підходив до столика. Він привітався з Зільберштейном. — Меринос хоче тебе бачити, — сказав він.

— Я знаю, — відповів Зільберштейн, — буду ввечері.

— Ось тут валюта для тебе, — звернувся Крушина до Метеора, поплескавши себе по нагрудній кишені.

— Слухай, Бобусю, — підлесливо сказав Метеор, — але плащ ти візьмеш ввечері, добре? Мені не хочеться зараз повертатися додому…

— Ти купив цей плащ, Роберте? — зрадів Зільберштейн, — дуже гарна річ. І дешево. Тисяча злотих це зовсім недорого.

— Скільки? — спитав Крушина підозріливо.

— Ну, з тебе ж твій друг Метеор, мабуть, не візьме більше, — невимушено заявив Зільберштейн. — З мене він хотів здерти тисячу двісті, але ти ж, мабуть, маєш пільговий тариф у свого давнього друга…

— Тюхтій ти, Льово, — спокійно обізвався Метеор, — я б ніколи тобі цього плаща не продав, бо він вже проданий Бобусеві. Я тільки зондував тебе, бо ти ж фахівець. І взагалі нема про що говорити, ми це залагодимо пізніше, добре, Бобусю? О, гляньте, — вигукнув він тихо, — який товар!

Крушина