Злий - Леопольд Тірманд
— Помилка, — відповів з спокійною чемністю Меринос. — Про громадянина Кудлатого я знаю стільки ж, як і ви, пане. Про багатьох людей у Варшаві кажуть, що вони його бачили, і про вас, пане, теж так кажуть у колах городників. Тимчасом ви ж самі знаєте, що це неправда. За вашим власним висловом, я й у вічі його не бачив.
Йому починали вже набридати бездарні хитрощі Жичливого. «В сьогоднішній ситуації треба утриматися від розширення підприємства. Обережніше з новими кампаніями…» Він вже збирався закінчити розмову, коли його раптом осяяла думка.
— Коханий пане Жичливий, — несподівано промовив він з ласкавим усміхом. — Чи кооператив «Мазозецькі суниці» не міг би організувати одну справу? Скажемо… весняний ярмарок городніх первинок, нові експонати салату й шпинату, викохані підваршавськими городниками? В зв'язку з початком сезону?
Жичливий наче скинув з себе розгубленість, щось навіть інтелігентне заграло в його очах.
— З допомогою пана голови було б можливо… Чудова думка! Початок сезону під знаком «Мазовецьких суниць».
— Я думаю, це можна буде зробити, — твердо мовив Меринос, підводячись. — Добре, пане Жичливий, я поміркую над вашою справою. Можливо, я вам і допоможу. Як кооперативник кооперативникові. А тимчасом — до побачення…
Він ласкаво усміхнувся і подав Жичливому руку. Жичливий низько кілька разів уклонився і вийшов. Меринос подзвонив. Зайшла Анеля.
— Анелю, — наказав він, — поклич-но мені Крушину.
— Прийшов інженер, — повідомила Анеля.
— Чудово. Попроси до мене й пана Вільгу.
— Вже зроблено, пане голово, — службовим тоном відповіла Анеля.
Вона пройшла темний коридор і зайшла до невеличкої, задимленої кімнатки. Тут за письмовим столом сидів Метеор, на столі — Крушина, а біля вікна стояв худорлявий, трохи згорблений мужчина, років близько п'ятдесяти; несміливі бліді промінці квітневого сонця грали на його великій лисині, облямованій рештками безбарвного волосся.
— Інженере, — заявила Анеля, — забирай свій голий череп з-під сонця і шуруй до пана голови! І ти теж іди, груєцький бугаю! — кинула вона Крушині.
— Анелю, — обізвався інженер Альберт Вільга, — я тобі колись змонтую гальма на щелепах. Бо тебе, кінець кінцем, твоя пащека до труни доведе.
Від збляклих, ясноблакитних очей Вільги та його довгого байдужого обличчя віяло холодною зневагою. Він належав до типу довоєнних можновладців, директорів фабрик чи, може, банкірів, словом, до типу людей з так званого доброго товариства, хоч, правда, досить невиразного походження. Перед такими, як він, стояли колись, виструнчившись, цілі шеренги Анель.
Та Анеля була з добре прогумованого матеріалу.
— Добре, вже добре, — відповіла вона невимушено, — ще й ображається… Бачили ви його! Наче я років із двадцять не знаю, який він кумедник…
Анеля була дуже небезпечна: двадцятирічний стаж роботи майже в усіх варшавських готелях, завершений ще до війни такою вершиною кар'єри, як нічна номерна, давав їй змогу заглядати в найтемніші закапелки життя різних людей у Варшаві; а неперевершене вміння висловлюватись колоритно робило з неї могутню, майже всевладну силу.
— Бабусю, — заявив Метеор, одягаючи плащ, — скажи голові, що я йду виконувати доручення.
— Ну, і як з цим плащем? — спитав Вільга.
— Ніяк, — відповів Метеор, — нічого не вийде. Поки що я припиняю продаж. Це останній з серії. Як надійдуть нові, я тобі перекажу, Алюсю.
— Боюсь, що чеських вже не буде, — зауважив Крушина з усміхом, не позбавленим гіркоти.
— Вітаю пана інженера, — промовив Меринос, подаючи руку Вільзі. — Що чути?
— Нічого особливого, — відповів Вільга стримано.
— До мене дійшли скарги на пана інженера, — Меринос злостиво посміхнувся.
— Цікаво, — холодно обізвався Вільга. — На таку лояльну людину, як я?
— Отож бо й є. Ідеться про якісь незаприбутковані операції з машинами, що не проходять через нашу бухгалтерію. А кооператив «Торбинка» має транспортний відділ, нагадую вам це, пане інженере.
— Виключено, — спокійно відповів Вільга. — Таких операцій не було.
— Але вони ледве-ледве не трапились, — ласкаво всміхнувся Меринос. — Це велике щастя, що їх не було, інженере, бо я дуже не люблю суперечок. Отож прошу вас мобілізувати всі транспортні засоби. Слухай-но, Роберте, — звернувся Меринос до Крушини, — що у нас діється у відділі вітамінів?
— Ще не сезон, — відказав Крушина, сідаючи на бильце крісла. — А що вас цікавить, пане голово?
— Слухай, Роберте, скажи хлопцям з відділу вітамінів, що сезон почався. Є такий городній кооператив, зветься «Мазовецькі суниці». Отож з сьогоднішнього дня транспорти з цього кооперативу недоторканні, розумієш?
— Ясно. Заборонені й кінець. Нема про що й говорити.
— Ти знаєш Жичливого? Отого, що сьогодні був у мене?
— Знаю. Старий лобур. Комбінатор.
— Отож зв'яжешся із цим Жичливим, перекажеш йому монету. Заприбуткуєш, як за перевезення великих партій фруктів. Це перше, — Меринос нахилив голову, запалюючи цигарку, — а друге… організуєш із Жичливим ярмарок весняних первинок.
— Що? — здивувався Крушина, — ярмарок?
— Ти ж чув — я сказав виразно.
— Нічого не вдієш, — згодився Крушина, беручи цигарку в зуби. — Нехай буде ярмарок.
Двері прочинилися, зазирнуло розмальоване обличчя Анелі.
— Пане голово, — мовила вона. — Прийшов отой низенький брюнет, спортсмен, чи як його там. Каже, що мусить з вами побачитись.
— Зільберштейн? — кинув Меринос.
— От-от.
— Добре, хай зайде за хвилину…
— Як ся маєш, Льово? — сердечно привітався Меринос, коли Крушина й Вільга, кивнувши Зільберштейну, вийшли з кімнати. — Ти щось взагалі не з'являєшся, — додав він з приязним докором. — Що це з тобою діється?
— Робота, коханий пане голово, — всміхнувся Зільберштейн, розстібаючи плащ і зручно вмощуючись у кріслі. — Кадри спортивних діячів нечисленні в нашій країні, кожному з нас сила-силенна роботи валиться на голову.
— Що чути в нашому спорті, Льовко? Розкажи щось старому болільникові, зголоднілому за видовищами та галасом на стадіоні!
— Будуємо, перебудовуємо, крутимося, ви ж самі, пане,
