Злий - Леопольд Тірманд
— Я знаю її, — байдуже повідомив Крушина, — це дівчина одного хокеїста. З нею був тоді в «Камеральній» той… — Він раптом обірвав і додав швидко: — Це не так важливо. Метеоре, витрушуйся з плаща.
— Але ж, Бобусю… — почав Метеор.
— Витрушуйся з плаща, кажу тобі, бо як дам… — повторив Крушина тихо, але грізно.
Зільберштейн відсунувся, ніби даючи місце тілу Єжи Метеора, яке от зараз безвладно впаде на підлогу. Крушина вийняв пачку банкнот і старанно відлічив за бортом пальта рівно тисячу злотих.
— Добре, Бобусю! — важко зітхнув Метеор, — таке моє горбате щастя. Втрачаю через тебе кілька сотень, але чого не зробиш заради друга! Тільки чекай, не треба сенсацій, не треба реклами. Я повішу плаща на вішалці, замовлю ще одну каву, а ти йтимеш і візьмеш з вішалки, добре?
— Якщо думаєш змитися — забудь! — мовив з притиском Крушина, — ноги тобі повисмикую на вулиці, чуєш?
— Хто б таке думав? — стривожено обурився Метеор, — змагатися з таким биком, як ти? Я ж делікатне створіння…
Він скинув плаща, протиснувся до вішалки, повісив його й повернувся. За кілька хвилин Крушина вийшов, забравши плащ. Метеор ще посидів з Зільберштейном в ображеному мовчанні, потім попрощався й вийшов, не заплативши ні за каву, ні за чай. Офіціантки не звернули на це уваги, бо він був без плаща. Можна було подумати, що йде по цигарки.
— Платити! — гукнув Зільберштейн.
Все разом? — спитала офіціантка, підходячи.
Зільберштейн тільки безсило вилаявся.
Метеор зіщулився і заховав руки в кишені: на вулицях віяв поривчастий вітер, про весну годі було мріяти. Він попрямував до Братської. На розі вулиці Журав'я почув за собою:
— Юречку!
Метеор обернувся. Це була Рома Леопард у м'якому темнопопелястому хутрі.
— Що ж це ти без пальта? — спитала вона.
— До телефону, — буркнув Метеор, — на хвилину вискочив з «Лайконика».
— Льова там?
— Сидить. Мабуть, ще сидить.
— Розумієш, я умовилася з ним і страшенно спізнилпсь… Л треба ж ще обговорити вечір. Льова запросив мене сьогодні — пропонує безліч розваг…
— Ну, сьогодні ввечері можеш купити собі квиток у театр. Льова зайнятий.
— Це ми ще побачимо, — зухвало заявила Рома.
— Напевне побачиш, — буркнув Метеор.
— Я чула, у вас якийсь клопіт? — зацікавлено спитала Рома. — А ти, Юречку, одягни щось на себе і не ходи так, бо застудишся, — додала вона тепло. В серці її здавна жевріла слабість до Метеора. Вона вважала іюго за ідеал чоловічої краси йі чарівності.
Метеор зайшов до поштової філії на Журав'їй вулиці, замкнувся в телефонній кабіні й набрав номер.
— Алло! — обізвався байдужий чоловічий голос.
— Алюсю, — мовив Метеор, — це я. Добре, що тебе застав. Слухай, ти ще хочеш мати такий весняний плащ, як я тобі казав?
— Страшенно хочу, — відповів голос у трубці.
— Алюхно, слухай, пришли по мене машину, але зараз же, і ти ще сьогодні матимеш плащ із чеського попліну. Я на пошті, на розі Журавйої і Братської…
— Відчепися, Метеоре, добре? — відповів голос у трубці, — привезеш плащ, тоді й поговоримо. Нема в мене вільних машин. — Після цього співрозмовник спокійно повісив трубку. Метеор зараз же знову набрав той самий номер.
— Слухаю! — почувся в трубці інший, молодий і співучий голос.
— Інженера Вільгу… — кинув Метеор.
— Інженер Вільга! До телефону! Вже підходить, — з протяжним, «кресовим» акцентом вимовив молодий голос.
— Алюсю! — холодно мовив Метеор, коли в трубці знов почувся байдужий чоловічий голос. — В тебе є хоч краплина чемності? Гляди, бо потім гірко шкодуватимеш.
— Чого ти хочеш? — спитав Алюсь стримано. Є «Гумбер», модель 1954, з комплектом запасних частин.
Де? В кого? — пожвавішав голос у трубці.
— Це моя справа, — твердо відповів Метеор. — Ти останнім часом забагато ризикуєш, пане інженере, щоб усе знати.
— Скільки?
Чотири з половиною.
Дорого!
— Нічого не вдієш! Поговоримо з кимось іншим.
— Чекай, Юреку, коли ти приїдеш?
— Пришли машину за мною.
— Клянусь богом, жодної справної машини нема в гаражі. Три розібрані, решта курсує в місті. Постукай себе по лобі, Метеоре, ще ж ходять таксі у Варшаві. Невистачить у тебе грошей чи що?
— Ну, добре, добре. Сьогодні ти повинен бути в Мериноса. Ти знаєш про це?
— Знаю. Що з плащем?
— Тисячу вісімсот. Зможеш забрати сьогодні ввечері.
— Привозь, поговоримо. Машину беру. Чотири з половиною не дам, але домовимося, до війта не підемо.
— Поки що бувай, Алюсь, цілую тебе в лису голову.
— Чекай, Юреку, що це за галас у місті, що Ірись убитий, Манек догоряє, Мето бореться із смертю? Що сталося? Вся Гжибовська і Желязна разом з поперечними вулицями аж гудуть від пліток…
— Нічого подібного. Все неправда. Якась незначна обробка з широкою рекламою. Поговоримо про це пізніше.
Він вийшов з кабіни злий і розчарований.
— Чого так довго? — обурилась якась стара пані. — Це телефон загального користування.
Метеор вже в'язав букетик слів для старої пані, коли раптом побачив у черзі до телефону струнку невисоку блондинку, яка заглядала до «Лайкоиика». З-під гарненького чорного беретика дивились на нього сірі холодні очі. «Екстра клас! Супер модель!» подумав Метеор з захватом, міряючи блондинку зухвалим поглядом. Сірі очі байдуже відвернулися.
«Нема умов», подумав Метеор і вийшов. Навколо не було жодного таксі. Він кілька хвилин стояв на краю тротуару, щулячись від холоду. Нарешті біля нього зупинилась якась «Победа».
— Куди? — швидко спитав шофер.
— На Саську Кемпу, — відповів Метеор, беручись за ручку
