Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха

Дивно, але буває й так: не по-осінньому теплий день змінює прохолодна й похмура ніч. Жовтень ніби перестав стримуватися, відпустивши натягнуті весь цей час віжки. Дмухнув прохолодним вітром, наче розважався, гудучи протягами по брамах. Мів брук опалим листям, де-не-де підхоплюючи його, закручуючи в повітрі, жбурляючи під ноги останніх загулялих перехожих. А щойно Клим завернув на Валову й рушив до темної забудови — бризнув дощиком.

Краплі не падали важко, сіяли дрібно, нічний вітер грався ними, як хотів, то спльовуючи холодні цівочки в лице, то неприємно лоскочучи відкриту шию. Пошкодувавши про забуте кашне, Кошовий втягнув голову в плечі, піднявши комір. Довелося притримувати його, аби не опускався, глибше насунув кашкета, але тим самим закрив собі огляд, тож підняв козирок вище, розуміючи: в цей момент не хотів би побачити себе такого збоку.

Тим більше не бажав потрапити зараз на очі поліцейському, бо той матиме повне право вирішити: цей підозрілий чоловік замислив лихе, скрадаючись темною вулицею.

Діставшись нарешті потрібного будинку, Клим зупинився, перестав притримувати комір. Потупцяв перед прямокутною проймою, де мусив бути в майбутньому парадний вхід і через яку вже потрапляв усередину раніше. Звідти тягнуло вогкістю й, признатися, дійсно відгонило небезпекою. Але Кошовому справді хотілося наштовхнутися тут на живу істоту, котра б могла не пустити далі. Ще й засюрчати, викликавши вартових порядку.

Сторожем навіть не пахло.

Обережно підступивши впритул до пройми, Клим застромив голову всередину, покрутив нею, голосно крикнув:

— О!

У відповідь відбилася легенька луна.

Й більше жодних сторонніх звуків.

— О-о-о! — повторив Кошовий уже впевненіше.

Як і перед тим, нікого й нічого. Лише нічний вітер далі гуляв, вільно залітаючи крізь віконні пройми та влаштовуючи протягам шалені перегони.

О цій порі Валова була порожньою. Клим не зустрів нікого, поки йшов. Не помітив людей і тепер. І все одно для чогось сторожко роззирнувся, ніби хтось встиг нечутно підкрастися за спиною, розчинившись у ночі.

А тоді ступив усередину.

Відразу зрозумів головну помилку, навіть вилаявся крізь зуби, хоч зазвичай стримувався від матюків навіть на самоті. До останнього переконуючи себе, що не такий роззява, ще раз старанно обмацав кишені штанів. Потім, уже без надії, обстежив поли шинелі — раптом не забув, просто в кишені дірка, шукати треба за підкладкою.

Марно.

Сірники залишив удома, на підвіконні. Поруч із цигарковою пачкою.

Доведеться лупати очима, вірячи, що людина за певних обставин спроможна бачити в темряві так само добре, як кіт чи сова.

Обережно зробивши ще кілька кроків уперед, Кошовий покрутив головою й при цьому нашорошив вуха, слухаючи нічну тишу. Спершу справді не вловив нічого, крім легкого й м’якого протяжного свисту. Та враз додалися домішки інших звуків. З вологої темряви, з глибини недобудованого приміщення першого поверху, линуло спершу обережне, ніби несміливе, та чим далі — тим нахабніше шурхотіння.

На коротку мить Клим уявив — там уже зібралася бридка гострозуба армія голодних щурів. Зараз вони насуваються на непроханого гостя, аби не дати йому втекти. Й насправді нема ніякої Чорної пані, бо жоден з тих, хто зайде сюди вночі, не встигне її побачити. Пацюки налетять гуртом, і треба накивати п’ятами, аби не відчути на собі безжальних лютих укусів.

Тут ніхто не дочекається явлення охоронниці цього будинку. Ось чому нема сторожа — його, як і всякого іншого, виганяє звідси бридка пацюча орда. Бо вони, сірі, гострозубі та хвостаті, справжні охоронці не лише будинку, а і його страшних таємниць. Головна з яких — Чорна пані.

Хто побачить — помирає.

Вона — матір, щуряча повелителька. А жахливі гризуни — її вірні слуги, безстрашні охоронці.

Ці думки гнали Клима геть. Він навіть зробив кілька кроків, задкуючи до дверей. Та враз завмер, зупинився, вилаявся — тепер уже вголос, безсоромно, загнувши, немов торговка з Подолу в розпал базарного дня. І, зціпивши зуби, знову ступив уперед.

Шурхотіло.

Гудів вітер, дрібнесенька мокра січка залітала у роззявлені, нічим не забрані пройми вікон.

— Геть! — гаркнув Кошовий у темряву.

Не знав, чи почує хтось, чи є кому чути, — подав голос, аби заспокоїти й підбадьорити насамперед себе. У відповідь нічого не почув, натужно вичавив реготушку, хоч прозвучало хрипло, засаднило горло, навіть закашлявся. Після того, вже майже розігнавши страх, посунув далі, уявляючи, де зараз риштування, в якій стороні підвал, як далеко може зайти, рухаючись так, і де, за всіма припущеннями, сидів у своїй засідці жебрак Рибка Павло.

Головне в усьому, що відбувалося, Клим так і не розумів — звідки саме повинна з’явитися Чорна пані. Й що має статися, аби вона показала себе.

Сміливішаючи з кожним кроком, навіть не зважаючи вже на дивні незрозумілі звуки, більше того — переконуючи себе, що насправді все йому ввижається й нема тут ані засідок, ані щурячих полчищ, Кошовий на коротку мить справді втратив обережність. Бо надто пізно похопився, коли за спиною почулися звуки, котрі важко з чимось сплутати.

Не маленькі лапки з кігтиками тупотіли.

Хтось скрадався. Причому — хотів до останнього рухатися нечутно. Але зараз, коли під ногами бите каміння й щебінь, тиші дотримуватися важко. Тож краще вже не критися, все одно має перед супротивником фору.

Випроставшись і завмерши, Кошовий послухав темряву.

Переконався — цього разу не помиляється, тут справді, окрім нього, хтось є.

Рвучко розвернувся, незграбно ступивши правою ногою вбік, на камінець. Рівновагу втратив, незграбно змахнув руками — впав, сильно забивши куприк.

І ось так, знизу вгору, дивився на темну постать, що невблаганно насувалася від пройми дверей.

Рука судомно нишпорила по землі, намацуючи бодай щось міцне, аби зустріти ворога.

Якщо, звісно, привидів уражають каменюки.

Та враз постать, зупинившись, промовила чоловічим, навіть дуже знайомим голосом:

— Ви знову тут, пане Кошовий? Чого вам усе вдома не сидиться?

Тут і зараз він, як ніколи, нагадував великого худого щура. Котрий, до всього, ще й вмів розмовляти.

Простягнуту руку бачив, та підвівся сам.

Хотілося думати — вийшло вправно. Зграбніше, ніж гепався, ганьблячись перед небажаним свідком своїх нічних походеньок.

— А вам, пане Ліндо?

— Служба.

Навіть у темряві Кошовий розгледів у правиці Карла Лінди револьвер. Але старший над поліцейськими агентами тримав зброю не перед собою, збираючись погрожувати чи пускати в дію. Рука висіла вздовж тулуба, «кольт» він витягнув, швидше за все, для порядку, за звичкою. Напевне знав, кого тут побачить, жодної небезпеки не було.

— У вас нині служба? — Серце ще калатало, та загалом Клим заспокоївся, жестом окреслив у темряві неправильне коло. — Тут?

Лінда