Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Так ми далі будемо стояти? — вкотре поквапив Яблонський.
Вони рушили, обходячи стражденний натовп із правого боку, й на ходу забудовник говорив, адресуючи персонально до Клима:
— Кишка з бульби — страва проста й ситна, пане Кошовий. Найбільше труду біля самої бульби. Її слід не лише начистити, а й подрібнити. Потім до цієї картопляної маси додають засмажену на смальці цибулю, тут жаліти не треба, додавайте чимбільше. В ідеалі туди кладуть ще смажене сало. Та, вибачте за прямоту, коли йдеться про благодійний обід для ось такої публіки, яка зібралася тут, досить лиш цибулі, часнику, моркви та кропу. Все це перемішується, маєте масу начинки. Натоптуєте нею кишку, запікаєте. Лишається порізати на порції та роздати. Чим, власне, ми з пані Магдою зараз і займемося.
— Ви теж?
— Чому ви так дивуєтеся? — Магда, знову, граючись, зсунула брови. — Хіба я не схожа на людину, котрій не чужа турбота про ближнього? Пан Яблонський виявив до мене довіру, запросив допомогти бідним, як кажуть, у чотири руки. Не побачила підстав відмовляти йому. Треба, пане Кошовий, по можливості бути ближчою до народу.
Від неї Клим найменше сподівався таке почути. Втім, знову пригадавши недавню та інші попередні розмови, раптом перестав дивуватися. Чергова роль, у якій Магда Богданович вирішила спробувати себе. Молода жінка, котра нічим не зайнята, крім як час від часу грає в різні, зрозумілі лиш їй одній ігри, може й кишку-бульбянку роздавати жебракам на Покрову.
Нічого особливого.
Вони тим часом уже наближалися до поставлених посеред вулиці впритул широких дерев’яних столів, біля яких походжали спеціально залучені поліцаї з шаблями, пильнуючи за порядком та власною присутністю стримуючи жадібний до частувань жебрацький гурт.
Кошовий раніше чув — обдаровували обідом у такі дні лише тих, хто знаходив у собі сили втриматися зранку від чарчини. Та ніс і тут не підводив: більшість жебраків, допущених до частування, все ж устигли трохи причаститися.
По той бік столів найняті робітники вже підносили баняки та викладали товсті пахнючі готові кишки. На головних учасників дійства, Яблонського й Магду, вже чекали великі виделки та гострі ножі. Один чоловік завбачливо тримав приготований для неї білий кухарський халат і такі самі рукавички.
Клим пропустив їх уперед, шукаючи очима Фертика з почтом. Заразом придумуючи, як краще попрощатися, аби відвести від себе увагу.
Та наштовхнувся поглядом на Єжи Тиму.
Той, уже не боячись бути поміченим, жестами показував на когось.
Неспокійно поводився і Фертик.
Кошовий не побачив, і тим більше — не впізнав, бо не мав портретного опису того, кого так наполегливо розшукував.
Він подумки схрестив зорові лінії обох.
Угадав сам.
Чомусь навіть не сумнівався: той тип стоятиме першим у черзі, проб’ється до омріяного столу раніше.
Так і є.
Привітавши всіх присутніх із Покровою та побажавши смачного, чого жебраки, здається, потребували найменше, Владислав Яблонський відкраяв на грубій дошці перший кусень бульбянки. А Магда, вже у білосніжному фартуху з оборками, спритно настромила його на виделку. Підхопила — й виклала на шмат чистого сірого паперу, покладений перед нею. Дарунок квапливо й жадібно підхопив клаповухий патлатий опецьок у довгому брудному плащі й циліндрі, котрий робив його ще кумеднішим.
— Файно дєкую, ласкава пані! Дай тобі Боже здоровля, рібонько золотенька!
Незграбно розвернувшись, тримаючи гарячу кишку перед собою на витягнутих руках, боячись упустити, жебрак урочисто посунув геть, аби десь тут, недалеко, насолодитися даром.
Рибка Павло.
Що ж, зустрілися.
Люди купчилися тут, бо чекали, поки благодійники завершать із жебраками.
Верхній Личаків збирався святкувати Покрову далі, але вже без сумнівної публіки. Та й злидні не мали наміру затримуватись надовго — не вперше, знали, що більше, ніж дали, не перепаде. Краще повернутися назад, до своїх насиджених місць. З нагоди великого свята ще наділять до кінця дня кожного.
Виставивши праве плече вперед, Клим, немов корабель — кормою хвилі, прорізав натовп, аби наблизитися до Рибки Павла ззаду впритул. Не мав ані зброї, ані плану. Поки вирішив провести його якомога далі і притиснути вже у затишнішому, тихішому місці. Тим більше, клаповухий сам шукав, де б примоститися зі своєю здобиччю. Націлившись на шинок, котрий майорів на початку вулиці, він, поза сумнівом, збирався стати десь там, аби ще вициганити з нагоди Покрови чаркудругу в відвідувачів, котрі матимуть гарний настрій. Усередину таких не пускають, та жебрак напевне мав досвід.
Ніби підтверджуючи припущення, Рибка Павло не став їсти свій шматок кишки на ходу. Примотавши папером, перехопив у ліву руку. Правою ж загрібав на ходу.
Кошовий рухався слідом, не зводячи з нього очей та не випереджаючи подій, котрі ніби розвивалися нарешті, як треба.
Раптом щось сталося.
Клим не відразу зрозумів, чому жебрак зупинився, стрепенувся, сторожко зиркнув через плече. Часу реагувати не було зовсім, і Кошовий наштовхнувся на погляд переслідуваного. А той, своєю чергою, відразу зрозумів, від кого треба чекати небезпеки. Хоча Клим не збирався нічим йому загрожувати, проте жебрак навряд чи знав та розумів це.
Швидко глянувши через голову клаповухого, Кошовий усе зрозумів. Просто перед ним, біля краю хідника, лише за якихось два десятки кроків, бовваніла недолуга Фертикова постать. І все б нічого, якби обабіч далі на маячили Вусань із Довгоносиком. Загалом вони мало чим виділялися в натовпі. Ніхто б навіть не припустив, що ці троє — разом. Але Рибка Павло, маючи звичку боятися й ховатися, одразу відчув небезпеку. Оскільки вартові Фертика нічим себе не виказували, роблячи вигляд, що вони тут ні до чого, жебрак озирнувся. Передчуваючи — зараз його заганяють, і не помилився.
Довгоносик, ступивши крок ліворуч, заступив «приманку» спиною. Навіть не ворухнувся, жодним чином не зреагував на ту його негайну, занадто квапливу втечу подалі від цього місця. Та пізно, бо клаповухий Рибка вже рвонув убік, величезним стрибком діставшись середини вулиці. Тут уже було вільніше, й він, пригнувши голову, спершу подріботів, потім — побіг геть.
Навряд чи щось зрозумів.
Інстинкти гнали.
Часу на роздуми більше не було. Нікого й нічого зараз перед собою не бачачи, Кошовий з місця рвонув уперед, петляючи між перехожими, штовхаючи їх, зачіпаючи та перепрошуючи
